Kingdom of Rust

Одного разу, коли мені було приблизно 4 роки, я мав намір вирушити в далеку подорож, кудись на край світу. Загорнув пару своїх іграшок та маленьку книгу про динозаврів у хустку, причепив її на ціпок, звалив усю цю справу на плече і вперед — у дорогу. Щоправда, далеко піти мені не дали — я не дістався навіть воріт свого будинку. Але дух авантюризму не згас навіть через роки. Саме завдяки йому в 2019, я самотужки вирушив у веломандрівку Скандинавією: з Гельсінкі до Осло.

Того разу вийти за поріг таки вдалося. Більше того, я цілий місяць їздив по Півночі. Однак тоді мені не вистачило досвіду, фізичних та моральних сил. Як результат, я закінчив трип мрії приблизно на його третині. Про це навіть є цілий матеріал, який здобув широку популярність у вельми вузьких колах, незважаючи на провальність самої подорожі. Але саме цей "провал" не давав мені спокійно жити далі – я не досяг мети, про яку мріяв упродовж кількох років. Довгий час після повернення мені снився той велотур у різних його варіаціях, і нерідко я прокидався посеред ночі зі смаком попелу в роті. А хвалитися комусь незакінченою подорожжю якось несолідно, чи що. Тому я вирішив: чорт з ним, настав час виправляти ситуацію.

Насмілюсь також припустити, що є люди, які мене не знають, більше того — таких на планеті більшість, тож дозвольте представитися. Мене звати Ростислав Лушин, мені 22 роки (на момент написання цього тексту), я неодружений, і це черговий лонгрід, присвячений моїм, кхм, пригодам. І якби я давав таким текстам назви, то цей, поза всяким сумнівом, називався Kingdom of Rust. Тому сміливо вмикайте її на фоні й уперед — скандинавськими просторами (до речі, весь плейлист можна прослухати тут).

P.S Все-таки, перш ніж ви приступите до прочитання цієї частини, я б настійно рекомендував вам ознайомитися з попередньою — так буде простіше зрозуміти деякі моменти, посилання, а також ви познайомитеся з героями, які з'являтимуться в цьому тексті.

Однією із головних проблем минулого велотура стала моя фізична підготовка. Точніше, її відсутність. Так, я відвідував зал, бігав на доріжці, виконував якісь вправи, але це й на дещицю не могло підготувати мене до випробувань на Півночі. Я врахував свою помилку і… мало не встав на ті ж граблі. Нормально тренуватися я почав приблизно за місяць-півтора до вильоту. Причиною тому стала моя робота (з якою мені, до речі, довелося піти) та пандемія — остання взагалі часто вставляла ціпки в колеса. Так чи інакше, мої тренування стали куди жорсткішими, та й останні 2 роки я, хай і зі змінним успіхом, але ходив в зал, тому деякі плоди це принесло.

Також частково оновилося моє екіпірування. Замість звичайного килимка-пінки — Thermarest ProLite Plus, що надувається самостійно, замість стокового велосипедного сідла — Brooks Cambium All Weather (який я обіцяв поставити собі ще в минулому турі), пуховий спальник Kelty Sine 20 з температурою комфорту -7 градусів за Цельсієм, і покришки Marathon Plus, тому що возитися з проколами я не любитель. Плюс взяв дві нові велоджерсі, одну з коротким рукавом, іншу з довгим. А ще, звісно, придбав собі велопончо та захист від дощу на баули. Зробити це варто було ще 2 роки тому, але спустимо все на мою недосвідченість. Намет в мене залишився старий — Pinguin Gemini 150. Під час розповіді я так чи інакше згадуватиму про вищезгаданий стафф і розповідатиму про його плюси та мінуси — хто знає, можливо, комусь із вас це стане в нагоді.

За традицією, за день до поїздки я вистриг собі ірокез, запакував велосипед у коробку і сів переглядати Ван Хельсінга. Взагалі, мене мала гріти думка про моє швидке повернення в місця колишньої слави, але на душі шкрябали кішки. Причина цього проста. Штука в тому, що я летів, як і тоді, з Одеси до Гельсінкі авіалініями AirBaltic, з пересадкою в Ризі. Пасажирам, які транзитом летять через Латвію, потрібно заповнити форму на спеціальному сайті, після чого вони отримають QR-код, який потрібно пред'явити в аеропорту. Про це я знав ще за тижні до від'їзду, але одну маленьку деталь помітив лише напередодні подорожі. На англомовній версії сайту написано, що без жодних проблем транзитом можуть летіти лише ті, хто має схвалений Євросоюзом паспорт вакцинації. Чи ставився до такого мій папірець про дві дози Пфайзера… не мав уяви, а тому весь вечір сидів на зраді. Проте все обійшлося. Цей код у мене попросили лише в одеському аеропорту, та й то миттю глянули на нього — навіть не перевірили. Як і підтвердження моєї вакцинації. Останнє я показав аж після прильоту до Фінляндії, через "Дію", яка працювала як годинник навіть офлайн.

Я прокинувся рано вранці, зібрав речі і покинув хостел. Проїхати треба було небагато — моєю сьогоднішньою зупинкою було містечко під назвою Numminen. Саме там минулого разу я знайшов паб і хостел у старій школі – єдині 2 місця, потрібні будь-якій людині. До того ж, я списався зі ще одним старим знайомим на ім'я Мікко, який там усім заправляв — ми домовилися разом випити пива.

День видався максимально сонячний і спокійний — навіть описувати нічого — але я здогадувався, що за кожне таке потурання тут доведеться розплачуватися там, на Півночі. У будь-якому випадку, незважаючи на всі мої блукання по Гельсінкі, зупинки біля озера та інші приємності, я дістався до місця призначення дуже швидко — годині о 4 вечора. "Раніше приїхав, раніше випив пива", — щось таке промайнуло в моїй голові, коли я вже під'їжджав до заповітного бару з трьома сімками на вивісці — там мені випала честь вдосталь насолодитися пінним напоєм минулого разу. І ось я зійшов по старих скрипучих сходах, схопився за ручку, повернув її, і ... з подивом зрозумів, що вона не відкривається. Більше того, навіть не піддається! Здивований, я покрутив її ще трохи, поки не зізнався самому собі — бар сьогодні закритий і пива за 5 євро мені не побачити. Я спробував виловити Мікко, але в хостелі його не було. Тоді я, за наведенням, яке він дав мені раніше, розшукав місце для свого табору — воно розташовувалося на невеликому пагорбі, звідки відкривався неймовірний краєвид на поля та річку. В останній я навіть ризикнув викупатися. Ну як скупатися — так, зайти, поборсатися в крижаній воді секунд 30, а потім вийти з неї на ногах, що не гнуться.

Приготувавши собі заздалегідь куплені спагетті та повечерявши ними під End of the Summer, я пішов назад у хостел. На той час Мікко якраз повернувся і давав вказівки робітникові, який займався перефарбуванням будівлі з білого коліру в жовтий. Поруч бігав уже знайомий собака бійцівської породи, але виглядав він постарілим і втомленим. Власне, як і сам Мікко – її господар. Ми з ним трохи поговорили, він розповів, що справи останнім часом йдуть не дуже. Відвідувачів практично немає — від початку пандемії, у кращому разі, до нього заглянуло кілька десятків людей — тому йому довелося зайнятися іншою діяльністю, якої я не уточнював. Проте кидати хостел він не збирався, навпаки, фарбування будівлі свідчило про те, що господарі сподіваються на швидке покращення ситуації. Подальша розмова з Мікко якось не клеїлася, тим більше йому треба було працювати. Ми хотіли випити пива, але власник пабу так і не повернувся, а тому цю витівку довелося відкласти на наступний разу. Тож я пройшовся хостелом, набрав собі води, а потім повернувся до табору. Завтрашній день обіцяв бути непростим, а тому треба було добре виспатися.

Ранок, на диво, видався теплим і майже безхмарним. Я навіть зрадів: невже перший день осені пройде теж гладко? Що ж, гладко пройшов тільки сніданок і збори — в тиші та умиротворенні. А потім почалося. Варто було мені виїхати на дорогу, як я зрозумів, що ось вони — перші проблеми. З півночі дув сильний вітер, а саме туди, нагадаю, вела дорога. Я рушив у дорогу, пам'ятаючи, що не можна пропустити правильний поворот із Нуммінена. Штука в тому, що попереднього разу, коли мені потрібно було так само повернутися на головну дорогу, я зробив гачок у 20 км, бо вчасно не звернув. І зараз, будь-що-будь, мав намір не облажатися. Але, як би прикро це не було, я виявився з тих людей, які нічого не навчаються і вчитися не хочуть. Якимось боком я знову наступив на ті ж граблі — пропустив поворот, і марно проїхав велику дистанцію. Щоправда, цей факт засмутив мене не дуже сильно. Куди більший дискомфорт завдав сам вітер, а ще пагорби, яких тут, у південній частині Фінляндії, хоч греблю гати.

Інша проблема, від якої я вже встиг відвикнути за 2 роки, це фури. Якось надто швидко вони мчали повз мене, і повітряні вихори раз у раз намагалися затягнути мене на середину дороги. Але ми таке знаємо — проходили, тому я згадав рецепт їзди по хайвеях, просто стиснув кермо міцніше і акуратно крутив педалі. Ну а якщо ззаду завивало щось зовсім страшне, можна було просто зупинитися і перечекати — цей варіант, мабуть, найбезпечніший.

Так, через ще зелені пагорби та поля, я з горем навпіл наближався до Лахті — міста, в якому планував зупинитися на ніч. Раптом погода змінилася. У кількох місцях на обрії з'явилися здорові хмари, з яких лив дощ, і потрапляти під нього мені зовсім не хотілося. Коли стало здаватися, що намокання неминуче, мені раптом пощастило. Якимось дивом я двічі розминувся з дощем, що перетинав мій шлях, і доїхав до Лахті без пригод. Там, на набережній міста, я зайшов у кав'ярню, в якій сидів минулого разу, замовив собі чашку капучино, якийсь пиріжок, а бонусом йшов чудовий вид на вітряне озеро.

Вранці, вдосталь нагулявшись парком, я зібрав речі і рушив у дорогу. Завдання на цей день у мене було таке ж просте, як і минулого разу — проїхати близько 40 км до міста Хейнола і зупинитися в тамтешньому кемпінгу. Останній розташовувався в мальовничому місці, яке мені дуже сподобалося свого часу. Але дістатися туди було непросто — цьому не сприяли ні постійні підйоми, ні вітер, що посилився, який був аж ніяк не літнім. Навіть незважаючи на те, що моя фізична підготовка цього разу була в рази краща, мені все одно регулярно доводилося зупинятися, давати собі перепочинок або просто штовхати велосипед. Повз проносилися знайомі місця: озера, в яких, як у дзеркалі, відбивалися купові хмари, порожня американська закусочна, на стоянці якої вітер ганяв опале листя. "Оптимістичним" доповненням стали мертві тварини на узбіччі доріг: зайці, лисиці, птахи... Хоч без оленів обійшлося. Але до них ми ще повернемося — за кілька тижнів.

Коротше, дістався я до Хейноли годині до 2-3 дня і вирушив на пошуки заповітного кемпінгу. Для цього одразу звернув і покотив уздовж берега озера — щоб точно не помилитися. І ось, доїжджаю я до знайомого майданчика, як бачу, що ніякого кемпінгу там немає і близько. Замість нього — величезний готель, що окупував невеликий півострів. "Пандемії принесли ще одну жертву", - подумав я тоді. Але робити нічого, тому я вирішив зайти всередину і дізнатися про ціни.

Дівчина на рецепції, яка чомусь дуже погано говорила англійською, мої спроби запитати, чи тут був колись кемпінг, наполегливо ігнорувала. Зате сказала, що всього за 120 євро я зможу винайняти в них кімнату і навіть скористатися будь-якими SPA-штуками. Від такої ціни в мене очі з орбіт полізли, і я відразу ж відмовився і почав задкувати до виходу. Проте, вона мені розповіла, що поряд є якийсь інший кемпінг, тому вирішили пошукати щастя там. Я вийшов на подвір'я, сів на велосипед, сумним поглядом окинув місце колишньої слави і поїхав далі. І ось, хвилин через 10 я доїжджаю до кемпінгу, про який мені сказали на рецепції, і розумію, що це те саме місце, в якому я зупинявся минулого разу. Так, я просто випадково все переплутав — іноді зі мною буває.

Зрадівши, я одразу зайшов на рецепцію, заплатив 10 євро за місце для намету (на 3 євро менше, ніж 2 роки тому), вибрав ділянку, на якій було не так вітряно, і там же розбив табір. Недалеко від мене тим самим займалися ще двоє хлопців, які приїхали сюди на машинах. Один із них підійшов до мене привітатись. На вигляд чоловікові було років 55, худорлявий, майже лисий. Він виявився американцем, який живе в Норвегії і зі своїм другом вирушив у невеликий вікенд. Ми перекинулися парою слів, я розповів йому про свою витівку доїхати до Нордкапа, що привело його в цілковите захоплення.

— Так, я там був. Насправді живу неподалік, і це просто приголомшливе місце. Ти обов'язково маєш його побачити.

— Зроблю, що зможу, — відповів я, знизавши плечима.

Після цього ми розлучилися – він пішов готувати стейк, а я замовив собі свою особисту сауну та помчав у магазин за пивом. Купивши все необхідне (пару банок пінного) і повернувшись назад під дощем, що набирав обертів, я зайшов у сауну, від душі налив води на каміння і сів пити пиво. Відьмачий медальйон у мене на шиї розпалився і почав обпалювати шкіру, тому довелося зняти його. Банки пива, ряди яких стрімко рідшали, теж почали сильно нагріватися, тому я поставив їх у відро з холодною водою. Взагалі це була не найкраща ідея — йти в сауну і пити там пиво на голодний шлунок. Але мені було начхати — я хотів трохи зігрітися, і хоч на годину прогнати холод зі своїх кісток. Так і сидів на верхній лавці, насолоджуючись теплом у якійсь п'яній рефлексії. Коли скінчився час, я, похитуючись від випитого напою, вибрався з сауни і крізь дощ пішов на кухню готувати собі вечерю.

До речі, на рецепції мені сказали, що за літній сезон у них зупинялися тисячі відвідувачів переважно фінів. Їм довелося трохи змінити свою цінову політику. Вони зменшили вартість оренди місця на ніч, але зробили платними ті функції, які раніше були доступні просто так (наприклад, оренда сауни коштує 20 євро на годину). При цьому особливо відчутного удару по бізнесу пандемія не завдала.

Помішуючи в каструлі свою карбонару, я поставив цю композицію на тлі, що було помилкою. Погода за вікном стала зовсім похмурою — лив сірий дощ і віяв пронизливий вітер. Якщо 2 роки тому я насолоджувався тут неймовірним заходом сонця, то тепер "насолоджуватися" доводилося осінньою меланхолією. Просидівши так години 2, я вже збирався піти спати, як ... Як на кухню зайшов вже знайомий американець, для якого зав'язати розмову, на відміну від мене, було як 2 пальці об асфальт. Він пригостив мене шоколадними кексами з кремом і дав банку пива — типовий набір для розмов за життя. Зазначу також, що поводився він максимально по-американськи — розв'язно, якоюсь мірою пішло, але при цьому... гармонійно, чи що? Йому підходив такий стиль поведінки, як і слово fuck, яке він грамотно вставляв майже в кожне речення. Та й узагалі чувак виявився свій у дошку. Половина розмов була приблизно такою:

— Так, э в мене колишня дружина... Вона вирішила розлучитися зі мною. Але я взагалі не засмутився — чесно кажучи, вона була тією ще скалкою в дупі.

— Ахахах, боже мій, ну значить і до біса її!

— Так, пішла вона!

Виявилось, що моему другу 67 років. Раніше він переганяв худобу десь у Норвегії, за якихось лютих температур, а до того, коли йому було 20, його відправили воювати до В'єтнаму.

— Й ось, командир наказав штурмувати мені та іншим хлопцям один пагорб. Це було самогубством, тому я одразу сказав йому: "Я туди не піду". Тоді той, як з глузду з'їхав, почав кричати мені щось в обличчя, що під трибунал віддасть, що особисто мене вб'є. Тоді я дістав пістолет, приставив до його голови і знову повторив: "Я туди не піду, чорт забирай".

Були й інші розмови.

— Чорт, друже, прибери цей ірокез зі своєї голови, він тобі зовсім не йде.

— Але ж це відсилання на Команду-А!

— Тоді непогано! Але на Містера Ти ти все одно не схожий – кольором шкіри не вийшов!

Втім, вранці проблеми нікуди не поділися. Я, поснідавши, взяв спальник і потягнув його до вбиральні. Там було єдине джерело теплого повітря в окрузі – сушарка для рук. Під нею я простояв хвилин 15 і сушив мокрі місця на спальнику. Не впевнений, що так можна робити, але вибору у мене не було. Залишати все як є точно було не можна. Що ж, ніби мені вдалося здійснити задумане — принаймні на дотик спальник був сухим. Після цього, запакувавши всі свої речі, я зібрався рушати в дорогу. На прощання ми з американцем потиснули руки. Ні його імені, ні контактних даних я не знаю. Він лише один чоловік, один із тисячі, чию руку я потиснув і чиє обличчя промайнуло перед очима, але свій відбиток у моїй пам'яті він залишив. А це, мабуть, найголовніше у подорожах.

Почався дощ, але зробив це тоді, коли я під'їхав до знайомого кафе. Я зупинився в ньому хвилин на 20, попередньо сховавши велосипед під навіс, а сам замовив собі каву і неквапливо її потягував. До траси залишалося ще 20 км, до потрібного кемпінгу — інші 20. За часом я встигав, але погода вселяла певні побоювання. Проте, тільки-но дощ пішов на перерву, я стрибнув у сідло і покотив далі.

У повітрі лунав шторм — стало зрозуміло, що вийти з води сухим чи хоч чистим не вийде. На небі з'явився черговий похмуро-сірий фронт, який мчав мені прямо на зустріч. Те саме зробив і я, попередньо начепивши весь необхідний захист. Усередині заклокотав якийсь азарт, який я раптово відчув, а такого не було вже дуже давно. Ось воно, нарешті. Короткий, але жорстокий бій із природою, тільки я і вона, на пустельній дорозі десь у південній Фінляндії. Порив зустрічного вітру налетів на мене, спробувавши збити з ніг, але я встояв. Дощ хвистав по велопончо та баулам, але мені було начхати. Я зміг вдихнути на повні груди, хоч ненадовго. На жаль, шторм пройшов так само різко, як і почався. Мої ноги, як і велосипед, були всі в багнюці, що мене не дуже тішило, а до траси залишалося ще пристойно.

Я їхав і йшов, йшов і їхав, але проклята ґрунтовка, як і тоді, 2 роки тому, кінчати не хотіла. Мене вже пробирав істеричний сміх — я почав благати, щоб вона припинилася. Щоби під ногами знову був твердий асфальт. Ну чи хоча б дорога з іншим номером, бо їхати 40 км цілий день – це несерйозно. За кожним новим підйомом з'являвся наступний, а мої ноги вже втомилися. Але ось, хтось нагорі, а може й знизу, почув молитви — з'явилося заповітне перехрестя. Що іронічно, особливої радості я не відчув. Так, частина вантажу ніби впала з плечей, але більша залишилася. Самому вже набридли ці емоційні гойдалки, але що вдієш. До того ж, знову полило, і відрізок шляху, що залишився, я, вже злегка промоклий, їхав у каламутній пелені дощу.

Так я дістався кемпінгу Tampinmylly, але через незрозумілу табличку випадково проїхав зайвий кілометр вперед. Коли я зрозумів, що пропустив потрібний мені з'їзд давним-давно, мене, як то кажуть, пробрало. Наче я навіть кричав якісь прокльони крізь дощ, на які відреагували собаки з найближчих будинків і залилися гавкотом. Хтось кинувся їх заспокоювати (без особливих успіхів) і примовляти щось фінською. За підсумками, злий і втомлений, я дотоптав до кемпінгу, знайшов дівчину, яка там усім заправляє, і орендував собі маленьку хатину без опалення за 20 євро — захотілося поспати під яким-небудь дахом. За її словами стало зрозуміло, що за останнє літо її кемпінг відвідало кілька тисяч людей (тому особливих труднощів у зв'язку з пандемією вона не відчувала) — переважно фінів, само собою.

Значну частину шляху довелося знову долати трасою — ґрунтовки мене відверто за.., кхм, тобто, відверто мені набридли, а тому я пообіцяв користуватися ними щонайменше. Звісно, їздити велосипедом трасою не можна, але… Давайте чесно — кому яка справа? Головне їхати акуратно, поводитися передбачувано і взагалі постійно бути напоготові. Тоді, найімовірніше, все буде гаразд.

Під кінець дня я під'їхав до однієї заправки, де вже колись зупинявся — треба було купити щось на вечерю та завтрашній обід. Але поки я пристібав велосипед замком до огорожі, мене гукнули 2 мотоциклісти. Як виявилося, хлопці були з Польщі і теж їхали Нордкапп, щоправда, в прискореному режимі. До точки призначення вони мали дістатися за 2 дні, тоді як у мене на цей шлях піде 3 тижні.

Вони запропонували мені сигарету, після чого ми обговорили ціни на бензин (у моєму випадку — на їжу), подорожі, обмеження за швидкістю, через які мотоциклістам доводиться тягнутися, як черепахам, і, звичайно, пандемію. Як точно помітив один з моїх нових друзів, який старший: "Coronavirus is bullshit". Погодьтеся, складно посперечатися з таким твердженням. От і я не сперечався. Ми постояли так хвилин 15, і настав час прощатися — усім треба було рухатися далі.

Через годину я був біля багатоповерхового будинку — там на мене чекала Салла та її чоловік. Я, скориставшись їхньою пропозицією, прийняв душ і щільно повечеряв. Тільки ось на ночівлю, на жаль, залишитися не вийшло — місця було небагато, до того ж хтось із їхніх дітей захворів на грип. Але мені пообіцяли показати місце для стоянки біля одного озера, тож я не сумував.

Я провів із ними кілька годин. Весь цей час ми обговорювали новини, що накопичилися за 2 роки, мій маршрут, їхні пригоди, а ще осінь у Фінляндії. Штука в тому, що поки я їхав, мені регулярно траплялися дерева, чиє листя було різних відтінків: зеленого, жовтого, червоного, пурпурового тощо. Я ніколи раніше не бачив нічого подібного, але мені пояснили, в чому річ. Останнє літо у Фінляндії видалося найспекотнішим за останні 60 років. Температура трималася на позначці 30 (ого, як "багато") градусів, а дощів майже не було. Через посуху та інші кліматичні фактори я зміг спостерігати всю цю красу. Та що там самі подивіться!

В черговий раз ранок видався сонячним та спокійним. Я на подив швидко зібрався, і, коли вже хотів залишати місце своєї ночівлі, мені назустріч вийшла жінка — прямо з лісу.

Ми почали розмову. Вона виявилася викладачем з якихось наук — не питайте яких, я не запам'ятав. Спочатку вона ставила мені питання про подорож та інші стандартні речі, потім ми обговорили геополітичну ситуацію у світі. Дама заявила, що незабаром Схід кермуватиме, а Штати підуть по одному місцю. Мовляв, останнім ніхто не довірятиме, і залишатимуться вони на самоті сидіти на пні. Як знати — незабаром з'ясуємо, права вона чи ні.

Потім жінка сказала, що наша зустріч не випадкова – її передбачив Бог – і порадила купити Біблію у найближчому магазині, щоб читати її в дорозі. А далі... Далі вона спитала, чи може вона за мене помолитися. Я, звичайно, трохи здивувався, але був не проти — не щодня таке відбувається, чи знаєте. Жінка підійшла до мене, підняла одну руку і почала:

— Ісусе, нехай Рост дістанеться Нордкапа! Зроби так, щоб його дорога була легкою, а північний вітер — не таким жорстким…

Ну і далі в такому дусі. Коли вона закінчила, я, з усмішкою на обличчі, подякував їй і ми розпрощалися. Тепер можна було зі спокійною душею та Божою допомогою їхати на Нордкап. With God on Our Side, як співав мій улюблений Боб Ділан.

Але постала нова проблема — у мене закінчилася вода. Це не дивно, адже майже все я витратив на приготування вечері та сніданку. У будь-якому разі треба було зупинитися в когось і поповнити свої запаси, й дуже скоро я натрапив на невелику хатинку. У дворі я побачив літню пару — вони збирали врожай зі своєї яблуні. Прийнявши найдружніший вигляд, на який я був тільки здатний у своїй куртці, я підійшов, ввічливо поцікавився, чи знають ці товариші англійську і отримав негативну відповідь. Тоді довелося діяти по-старому — показати фляги та посміхнутися. Цей жест був сприйнятий правильно, і мене не тільки забезпечили водою, а відсипали яблук, зірваних прямо з дерева. Власне, ними я й пообідав — поливав яблука купленим у супермаркеті медом та поглинав одне за одним. І боги… це було так смачно, що сльози на очі крутилися. Але все добре має властивість закінчуватися — я сам не помітив, як умів усі яблука. Довелося котити далі.

Я проїжджав уже знайомі місця: автобусні зупинки, колонки з водою, різні скульптури з дерева. Так, не зменшуючи обертів, я доїхав до містечка Ківіярві — сподіваючись знайти там вай-фай ну чи хоча б дізнатися щось про найближчі кемпінги.

Спочатку доля завела мене до якоїсь кав'ярні, де за прилавком стояла стара фінка. Англійську вона не знала, але на мої наполегливі запитання: "ві-фі?", вона посміхалася і кивала головою. Вирішивши, що для доступу до заповітного інтернету мені потрібно щось купити, я замовив собі чашку кави. Після ще однієї спроби дізнатися пароль від однієї з доступних мереж, я зрозумів, що сам себе обдурив. Не було там жодного вай-фаю. Ніколи. І навряд чи буде. 2 євро були витрачені практично марно, а фінка так само продовжувала посміхатися. Але на запитання про вай-фай вже крутила головою з боку в бік, а не вгору-вниз.

Роздратований, я мало не залпом випив каву, а потім повернувся назовні — до свого велосипеда. Поки я відстібав його замок, помітив жінку, теж велосипедистку. Я підійшов до неї, почав розмову. Вона, на щастя, англійську знала. Більше того, роздала мені інтернет — так з'явилася можливість знайти якісь кемпінги, кілометрів за 40 від Ківіярві.

Почувши, що я збираюся на Нордкапп, вона розповіла, що її син також планує туди поїхати за тиждень. Щоправда, на мотоциклі, а не велосипеді, але тим не менш. Я попросив її побажати йому від мене успіху, після чого ми попрощалися.

Настрій піднявся. З-за хмар знову вийшло сонце, а крутити педалі стало так легко, що я в голос підспівував усім пісням, які грали в мене з телефону. «Як же, чорт забирай, добре, що я поїхав», — щасливо думав я. Настрій був найбойовіший — думаю саме через нього мені вдалося проїхати цілих 120 км. Під кінець шляху я був стомленим, але радим здолати таку дистанцію — мій новий рекорд. Якщо 2 роки тому я ледве міг здолати сотню (і то, падав мертвим після цього), то цього разу дорога давалася легше.

В надії відсвяткувати цю справу, я заїхав до Valkeisjärvi Camping. Рецепцію не вдалося знайти відразу - територія кемпінгу була дуже великою і не особливо зрозумілою інтуїтивно. Але коли мені все ж таки вдалося її знайти, я з подивом виявив, що двері зачинені, хоча робочий день ще не скінчився. Ніхто не відкрив навіть коли я пару хвилин просто стукав у двері, від нічого робити.

Раптом до мене приїхав якийсь чувак велосипедом. Він виявився місцевим, і після того, як я пояснив йому ситуацію, зголосився допомогти. Чоловік зателефонував за номером рецепції, довго з кимось розмовляв, сміявся, і, зрештою, поклав слухавку.

— Ну як справи? — запитав я.

— Все гаразд, зараз вийдуть. Чомусь вона не хотіла тобі відкривати.

— Що? Але чом... — фразу закінчити я не встиг, адже двері відчинилися і звідти вийшла стара років 70.

На жаль, на цьому нічого не скінчилося. Посеред ночі я прокинувся від холоду — не рятував навіть пуховий спальник, який я, нагадаю, купив якраз, щоб не мерзнути. Але треба було вирішувати проблему, тому я, хитаючись від сну, абияк виповз назовні. Нагорі у всій красі розкинувся Чумацький шлях, тільки мені було не до споглядання далеких зірок — все одно вони не гріли. Я поспішив наповнити пляшку гарячою водою з-під крана у вбиральні. За допомогою цієї імпровізованої грілки я мав намір спробувати дожити до ранку. І план цей, як не дивно, спрацював — всю ніч, що залишилася, я спав як убитий.

Настав час розплатитися за теплі дні — ранок видався холодним і бляклим. Якщо спочатку в лахмітті хмар можна було розглянути якісь просвіти, то на той час, як я зібрався їхати з кемпінгу, все небо геть затягло. Разом із погодою затьмарився і мій настрій — мої речі не встигли висохнути. Штука в тому, що в пральні було хоч і тепло, але волого, а я цього не помітив, коли заходив туди напередодні. У результаті я розвісив свою форму на баулах, щоб дати їй можливість трохи підсохнути, хоча з такою погодою це було малоймовірно. У спробі хоч трохи підняти собі настрій, довелося включити Daughter — благо, атмосфера сприяла цьому.

Я тримав курс на стоянку поряд із містом Оулайнен – там я ночував 2 роки тому. Але дорогою мені захотілося зробити невеликий гак і заїхати до містечка Тохолампі. Сам не знаю, але чимось сподобалася мені ця назва, а так як минулого разу я туди не заїхав, то вирішив виправити цю помилку зараз.

На під'їзді до міста я зупинився випити води, і зробив це поряд із зупинкою, на якій відкидав якийсь мопедист. Його транспорт стояв поряд із власником, але сідати на нього він не поспішав, і незабаром я зрозумів чому. Цей товариш був на смерть п'яний. Він підійшов до мене — від нього різко несло перегаром — і почав затирати щось фінською. Агресії в ньому не було, тож я підтримав розмову. Українською. І ось, стоять десь посеред фінської глушині велосипедист з України та п'яний місцевий мопедист, і кожен розмовляє зрозумілою лише йому мовою. Проте комунікація у нас налагодилася.

— *Щось фінською*

— Так, погода сьогодні взагалі не цукор, добре хоч вітер змінився.

— *Знову щось фінською*

— Боже правий! Серйозно? І що було далі?

— *Далі нерозбірливо — не зрозумів навіть я*

Так ми "поговорили" хвилин 5, а потім розпрощалися — насамкінець я сказав йому, щоб той не сідав п'яним за кермо. Чоловік мене послухав і поплентався назад на зупинку. Я ж поїхав далі — місто було вже близько.

Наступним пунктом було місто Юлівієска – до нього залишалося ще 20 км. Стало зрозуміло, що до стоянки в Оулайнені сьогодні мені не дістатися. Був уже вечір, а я втомився і трохи здригнувся. Однак, виїжджаючи з Сієві, я відчув дивний спокій. Похмура дорога, яка неслася в далечінь в оточенні полів і темних силуетів лісів, дарувала заспокоєння. Не мало значення, що ночувати мені сьогодні ніде, що велопончо поступово пропускало вологу, що така погода може стояти ще хоч тиждень. В умовах, які не сприяють цьому, мені вдалося… перепочити. Адже не дарма вся ця епопея називається Never Ending Chill, правильно? Але чила цього, на жаль, вистачило ненадовго. Весь спокій випарувався, коли мені в обличчя прилетів черговий водяний шлейф з фури, що проїжджала повз, і буквально змив наслання геть.

Ситуація поступово погіршувалась — на дорогах з'явилися калюжі, їхати якими означало промочити ноги. А на моїх черевиках, нагадаю, велобахіл не було — я пошкодував зайві 5 хвилин і не став надягати їх у Тохолампі. І ось тепер довелося знову платити за рахунками, тільки цього разу за свою лінь. Через якийсь час я зрозумів, що мої трекінгові черевики з GoreTex-ом "дали течу" і вже добряче промокли. Потрібно було терміново шукати стоянкового місця.

Ще в Тохолампі я пригледів собі одну laavu в Юлівієсці — як запасний варіант. Але після прибуття на місце її там не виявилося — сайт мене підвів. Що робити – незрозуміло. Я озирнувся, побачив будинки, поруч з якими стояло 10 тракторів, під'їхав туди і постукав в один будинок. Мені відкрила дівчина років 25-30. Я ввічливо поцікавився, чи немає десь поблизу стоянкових місць. Якщо такі й були, вона про них не знала. Тоді я зробив те, на що мені нарешті вистачило зухвальства — почав ненав'язливо напрошуватися на ночівлю.

— Прокляття, навіть не знаю, що робити. Я півдня їду під дощем і зовсім промок, а де ночувати гадки не маю. Хм… — з простяг я. Але моя співрозмовниця на це не купилася.

— У місті є готель. Можете пошукати щастя там, — сказала вона, як відрізала.

Дівчина приблизно розповіла, як туди дістатися і я, трохи роздратований, відкланявся і поїхав шукати цей готель. Закосплеїти пісню Friends With Tractors не вийшло. За підсумками я заблукав — Юлівієска виявилася відносно великою, на картах готель не позначався, та й дощ ускладнював пошуки.

Чоловік сів у машину, а я велосипедом покотив за ним. Довелося натиснути, щоб не відставати від нього, але через пару кілометрів ми приїхали до його дому. І це, зізнатися, було дуже незвичне місце.

Перше, що кинулося мені в очі, коли я переступив поріг, це велика кількість артефактів з різних країн: зброя, фігурки різних тварин, маски і картини. Як пізніше розповість мені мій новий товариш, там були речі з Індонезії, Африки, Австралії, Америки, Японії та хто знає звідки ще. Посеред вітальні стояла величезна піч, яку господар топив довгими зимовими вечорами. Полиці поруч ломилися від великої кількості різних книг: з орнітології, фотографії, медицини, світової літератури тощо. У сусідній кімнаті сховалась колекція монет з усіх країн, на кілька тисяч екземплярів — знайшлося місце навіть для українських копійок та гривень. Що ж, мені випала честь ночувати у вельми незвичайної людини.

Сам він, як виявилося, родом із Австралії, але його батько переїхав до Фінляндії, коли Хейкі (так звали мого рятівника) був ще дитиною. Зараз Хейккі вже був кардіохірургом, фотомисливцем, чиї знімки друкували у місцевих журналах, а ще членом LCIF – Lions Clubs International Foundation. Це організація, яка займається найрізноманітнішими гуманітарними проектами: вони допомагають будувати житло та школи в країнах, що постраждали від військових конфліктів чи стихійних лих, розробляють усілякі а-ля соціологічні курси — спектр їхньої діяльності широкий. Хейкі спробував докладно розповісти мені майже про все своє життя — але не встиг, бо на це пішов би щонайменше тиждень, а в нашому розпорядженні був лише вечір та завтрашній ранок.

У кожній країні, яку він відвідував, чоловік намагався підніматися на найвищу тамтешню гору: Фудзіяму, Кіліманджаро та інші. Він мав гігантський об'єктив, з шаленою фокусною відстанню, яку я не запам'ятав. І, скажу чесно, страшно було тримати в руках таку важку штуку, яка коштує чортову купу тисяч доларів.

Взагалі, ситуація здалася мені страшно-кумедною. Самі подумайте. Я на Півночі, в гостях у якогось старого (хірурга, між іншим), у чиєму будинку купа колекцій та артефактів із різних країн. Так він ще бере й чай мені пропонує. Все це занадто було схоже на сцену з фільму Кевіна Сміта "Бивень", а перспектива прокинутися наступного ранку без ніг (що й трапилося з головним героєм стрічки) мене не тішила. Як тоді їздити велосипедом? Тому я, щоб запобігти катастрофі, зробив єдину можливу річ — запропонував Хейкі випити мого чаю. На щастя, на це він погодився і розмову ми продовжили, попиваючи мій улюблений чай із рідних українських теренів.

Говорив переважно Хейкі — не замовкав ні на мить. Взагалі він здавався дуже самотнім. Стіни були завішані фотографіями його сім'ї — дружини, дочки, сім'ї останньої. Але будинок пустував. Його дружина, теж лікар, була в частих роз'їздах, а дочка вийшла заміж за якогось чувака, якого Хейкі, як я зрозумів, не схвалював, і переїхала до нього. Тому він розповідав мені про все поспіль, лише зрідка ставлячи якісь запитання, та й то швидше лише для пристойності.

Ми навіть сходили до сауни, випили пива, повечеряли, ближче подивилися його колекцію монет, а потім пішли на бічну. Мені виділили стару кімнату його доньки — досить маленьку і тісну, але це були хороми в порівнянні з наметом десь на березі дощової річки. А найголовніше – мені вдалося висушити свої речі. На цій радісній ноті я й провалився у сон.

Далі, через кілька годин блукань містом, я натрапив (насправді спеціально знайшов картами) на ірландський паб. Ну, що за відпочинок без пива, правильно? Правильно! Як тільки я переступив поріг пабу, заграла Paradise City, яку я заслухав у дитинстві до дірок — вважайте, знак того, що я вибрав правильне місце. Там мені, нарешті, вдалося спробувати справжні Kilkenny та Leffe, за якими я "полював" уже довгі роки. І, Боже, Leffe — найкраще пиво, яке я взагалі пробував у своєму житті. Те, що продають на полицях українських магазинів і підметки йому не годилося, хоча навіть "наш" Leffe можна пити. І, зізнатися, після походу в той паб мене дуже розвезло — я зрозумів, що на сьогодні вистачить розваг. Знову накотила якась меланхолія й туга. Я в прострації дошкутильгав назад до кемпінгу і, щоб хоч якось підняти собі настрій, сів переглядати Неймовірне життя Уолтера Мітті зі свого айпода. Схема перевірена і вона знову не підвела — після закінчення фільму до мене повернувся бойовий дух. Налаштувавшись на завтрашній день — а він обіцяв бути довгим і важким — я пішов спати.

Прокинувшись наступного ранку, я раптом зрозумів, як сильно втомився. Можливо, не варто було влаштовувати собі вихідний — організм почав відновлюватися, а це загрожує слабкістю і бажанням проваляться в наметі найближчий тиждень. Але, як завжди, довелося змусити себе покинути мій двошаровий притулок і вибратися назовні, в холод, що пробирає до кісток. Небо було чистим, і сонце тільки-но піднімалося, тому повітря ще не встигло прогрітися. Здійснивши всі необхідні процедури зі збирання речей, я помітив, як від дахів альтанок у кемпінгу валить пара — ознака того, що небесне світило нарешті вшанувало фінські простори своїм візитом. Так, потроху зігріваючись, я зібрався і покотив геть з Оулу.

Щоправда, звідти довелося вибиратися дуже довго. Я раз у раз зупинявся, щоб звіритися з картою і зрозуміти, куди треба повертати, щоб не заблукати — терпіти не можу за це великі міста. Кінцевою метою мого сьогоднішнього маршруту мало стати місто Кемі. По картах я знайшов там трохи laavu, і сподівався переночувати якщо не під дахом, то хоч би у гарному місці. Але перед цим треба було заїхати до веломайстерні — диск на передньому колесі надто сильно притирався до колодки, як би я її не регулював. І на моєму шляху саме трапилася одна така майстерня.

Я зайшов у непомітну дерев'яну будівлю — усередині мене зустріли двоє веломайстри. Я пояснив їм у чому проблема, розвантажив велосипед, а вони, у свою чергу, віднесли його кудись у гараж. Почекавши хвилин 10 у магазині і подивившись на місцеві товари, мені, нарешті, повернули мій транспорт.

— Ми все зробили, до того ж, поправили щось там і змастили ланцюг, — радісно заявили мені два ці «джентльмени».

— Парафіном, сподіваюся? — уточнив я.

— Тааак, звісно, — не моргнувши оком збрехали вони мені в один голос. Ну, це потім виявилося, що збрехали.

Тоді я повірив їм — навіть перевіряти не став, хоча різницю між парафіновим мастилом і будь-яким іншим можна помітити неозброєним поглядом.

Штука в тому, що якщо спочатку ви змащували ланцюг парафіном, а потім вирішили використати інше мастило, то… Загалом робити цього не варто від слова зовсім. Ланцюг банально зіпсується, і на цьому все. Проте я здурив і повірив веломайстрам на слово. Не сказати, що в майбутньому це якось позначилося на моїй велоподорожі, але те, що вони збрехали мені, — неприємний факт. Треба було перевірити все особисто, а після витрусити з них новенький ланцюг.

Як би там не було, тепер велосипед їхав без жодних скрипів — я, з тоді ще спокійною душею, рушив далі і незабаром опинився на хайвеї. І трафік там був… Дуже жвавий. Фури в перемішку з трейлерам і звичайними легковиками безперервним потоком мчали в обидва боки — хтось на північ, хтось на південь. Надягши на себе сигнальний жилет, і начепивши фари на велосипед, я почекав хвилин 5 поки утвориться вікно між потоком і виїхав на дорогу. Цей хайвей був єдиний — жодних інших альтернатив не було, окрім як робити великий гачок на північний схід, у бік міста Рованіємі. А їхати туди означало згаяти час. Тому я змирився, стиснув зуби та терпів.

На цій ділянці шляху траплялося багато вітряків, але насолодитися навколишніми краєвидами виходило лише частково — повз мене суцільною плямою мчали машини. Доводилося постійно уважно стежити за дорогою, хоча, за фактом, усе, що я міг зробити — їхати якомога ближче до узбіччя. Я навіть побачив іншого веломандрівника — хлопець їхав у протилежний бік, але зупинитися поговорити з ним не вийшло, все через ті ж фури. Час тягнувся, як гумовий, і невдовзі, через години 4, я зрозумів, що дуже втомився. Навіть не так фізично, як психологічно — такий активний трафік явно не йшов на користь моєму емоційному стану. Я, звісно, звик, що в Україні фури взагалі проїжджають сантиметрів за 10 від тебе, але тим не менш. Фокусувати увагу на дорозі виходило все гірше, тому, як тільки трапився перший з'їзд, я пішов з хайвею на другорядну дорогу і більш-менш видихнув.

Коли ж я, приблизно через годину-півтори, під'їхав до міста Торніо, що на кордоні зі Швецією, сірість і холод поступилися місцем безхмарному небу. Стало спекотно, і я навіть знову одягнув свою джерсі з коротким рукавом, хоч і думав, що вона мені не більше не знадобиться. З Торніо дорога вела строго на північ — прямо вздовж річки, за якою була Швеція. Я знову вибрався на трасу — на ній стояв покажчик: Northern Lights Route — дорога північного сяйва. Що ж, звучало непогано — я дуже сподівався побачити це явище на власні очі (сезон починався якраз у вересні). Сміливе бажання — адже навіть ті, хто живе у Скандинавії роками, можуть його так і не побачити, але я не впадав у відчай.

Дорога на цьому хайвеї виявилася не надто завантаженою, а тому їхати було одне задоволення. Спершу. Незабаром я зрозумів, що повернулися мої "улюблені" спуски та підйоми. Ситуація поки що не була критичною, але чим ближче я підбирався до Норвегії, тим відчутніше боліли мої ноги.

Так я їхав цілий день — на щастя, фури вирішили перестати мене мучити. Головну транспортну розв'язку, а саме місто Торніо, я залишив позаду. Трафік не був жвавим, тому я засунув навушник у вухо, і котив під один із улюблених плейлистів, який регулярно слухаю останніх років 10. Він, звісно, піднімав мій бойовий дух, але через кілька годин треки закінчилися, приблизно як і мої сили. Я вкотре видихнувся. Перепочинок в Оулу і вчорашній день нагадали про себе, тому решту маршруту я долав за допомогою залишків волі та якоїсь матері.

Довелося зупинитися біля однієї церкви, щоб спитати випадкову жінку, де поблизу можна знайти кемпінг, який я собі помітив. Англійською вона не говорила, а тому жестами попросила почекати і попрямувала всередину будівлі, щоб передати моє запитання комусь іншому.

— Тут його немає, але кілометрів за 15 дорогою щось має знайтись, — таким був її вердикт щодо повернення.

— Клас, ще година їзди, — подумав я про себе, але вголос сказав: — Дякую.

І ось, справді за годину, коли від мене майже нічого не залишилося, на дорозі з'явилася вивіска з назвою кемпінгу. Я звернув з головної дороги ліворуч, проїхав ще 100 метрів і вперся в закриту будівлю рецепції. Далі, ближче до річки, стояло близько 10 будиночків, а за ними розташувалася стоянка для трейлерів. Все було замкнено. Зізнаюся чесно, це мене не дуже й засмутило. Навпаки, з'явилася можливість зберегти 20 євро. А заразом поставити намет у нормальному місці — таке я вже помітив.

Я дістав спальник, зняв джерсі, в якій їхав цілий день, і розвісив їх на столі на вулиці — той стояв якраз біля кухні. Потім приготував собі майже королівську вечерю: спагетті, яблуко, печиво і грушевий сидр. Сів у дерев'яне крісло і почав трапезувати. Переді мною розкинулася Швеція, за мною тяглася Фінляндія, а я сидів і жмурився в променях заходячого сонця. Навколо — тиша та спокій, життя знову почало налагоджуватися. Краса!

Потім прибрав на кухні, використовуючи віник і совок, які знайшов там, розстелив на підлозі килимок, а зверху кинув спальник. Ночувати сьогодні випало нехай не в теплі, але хоч би під дахом, що мене дуже радувало.

Постоявши трохи біля річки і подивившись на захід сонця, я подався на кухню спати. Але провалявшись у відключенні пару годин, раптом прокинувся посеред ночі. І причина для цього була. Через вікна кухні на стіну падали червоно-сині відблиски поліцейської сирени. Я акуратно виліз із спальника, після чого припав до скла — подивитися, що відбувається.

Як виявилось, поліція під'їхала до трейлера моїх сусідів, про щось із ними переговорила, а потім розвернулася і поїхала назад. Боятися не було чого — вони прийшли не до моєї душі. А навіть якби прийшли, то що вони зробили б? Сказали знайти інше місце? В гіршому випадку. Коротше, все було добре, але я навіть трохи засмутився. Адже така історія могла вийде, з фінськими поліцейськими. Що завгодно: починаючи зі звичайної бесіди, закінчуючи запеклою сутичкою за право ночувати на приватній території! Але нажаль. Довелося прогнати мрії і повернутися назад у все ще теплий спальник.

Тим часом на південь летів клин птахів — можливо, вони були розумніші за мене, коли вирішили втекти від холоду, а не йому назустріч.

Через кілька десятків кілометрів і пару з'їдених шоколадних батончиків я під'їхав до якогось величезного білборду. На ньому красувався напис: "Arctic Circle". Спочатку я не зрозумів, потім не повірив, і тільки потім усвідомив: я перетнув Полярне коло. Воно завжди уявлялося мені якимось ефемерним, чи що. Чимось дуже далеким. Саме словосполучення "полярне коло" більше підходило для історія про пілігримів, арктичних дослідників та інших крутих хлопців. У голові відразу спливли історії про Руаля Амундсена, або Фрітьофа Нансена, який перетнув Гренландію на лижах.

"Боже правий, я в'їжджаю в Арктику", — подумав я. — "Куди тільки не приведе дорога."

Прямо там, на Полярному колі, розташовувався невеликий дерев'яний будинок — магазин сувенірів та кафе за сумісництвом. Я зайшов усередину, купив кілька подарунків друзям, а собі замовив каву з яблучним пиріжком. Після сів за столик, щоб просто відпочити та поставити галочку навпроти пункту "Випити кави на Полярному колі". Напою не вистачило надовго, як би я його не розтягував, тож я поспішив натягнути велобахіли — температура на вулиці трохи впала — а потім сів у сідло і поїхав далі.

Невдовзі потеплішало — їхати в бахілах стало навіть спекотно. Я помітив якусь стоянку біля дороги і зупинився там, щоб зняти зайве екіпірування. На стоянці, як виявилось, готували різний фаст-фуд — там стояло крихітне крите кафе з кухнею. Запахи від останньої мене трохи не звели з розуму — я вже й згадати не міг, коли їв м'ясо востаннє. Довелося розщедритися і витратити 7 євро на бургер зі свининою ("є тільки один Бог — Бог м'яса!"). Я жадібно з'їв його хвилини за 2. Насолода від бургера була вдвічі більша завдяки виду, що відкривався зі стоянки — все на ту ж річку, вздовж якої ми з Пафнутієм та Містером Моржем їхали увесь учорашній день. Ще через кілька годин їзди я зрозумів, що знову, чорт забирай, втомився. Добре, що до наміченої laavu залишалося зовсім трохи.

Вона розташовувалася на березі якогось озера, і коли я виїхав до нього, то на своє задоволення побачив великий критий кемпфаєр. Він теж пустував, хоча, судячи з записної книжки, що валялася всередині, ще кілька годин тому там були люди. У будь-якому разі я мав намір переночувати саме там — ще одна ніч під дахом здавалася чудовою ідеєю. Тому я закотив велосипед прямо всередину, розібрав речі й зайнявся приготуванням вечері.

У пришвартованих човнах валялася купа гільз — ще одне підтвердження лобові місцевих мисливців до полювання.

Невдовзі стемніло. Я розстелив килимок на підлозі кепмфаєра, забарикадував двері і причепив на ручку пакет з порожнім металевим чайником. Це була моя примітивна сигналізація - якщо хтось вирішить повернути ручку, пакет з неї злетить, чайник удариться об підлогу, а це буде дуже голосно. Загалом, переконавшись у своїй безпеці, я провалився у сон.

Я не пам'ятаю, скільки разів я зупинявся і просто кричав у голос: "Стерво!", щоб хоч трохи випустити пару (як у прямому, так і переносному значенні). Зате добре пам'ятаю, як через вітер текло з очей, незважаючи на наявність захисних окулярів, і, що найнеприємніше, з носа. При цьому зупинитися і витерти обличчя якоюсь серветкою не варіант. Занадто незручно, та й сенсу в цьому мало — все одно через пару хвилин все повториться. Природа мов би говорила: "Хотів випробування? Отримуй!"

Свідомість кудись спливала, думки розчинялися в осінньому дощі, а я потроху починав "здавати". Я то зривався і кричав на вітер, мовляв, "крутив я цю вашу Скандинавію!", то навпаки, просто благав його швидше припинитися. Не допомагало ні те, ні інше. Якоїсь миті я відчув Голод — настільки сильний, що він затьмарив собою Біль. Довелося зупинитися біля якоїсь кволої берези, щоб трохи захиститись від дощу (це нітрохи не допомогло), і дістати з сумки на передньому багажнику шоколадку, яку дав мені кардіохірург у Юлівієсці. Я зубами порвав упаковку і жадібно почав відкушувати великі шматки. Незабаром щелепи зануріли від того, що доводилося інтенсивно жувати, і не знаю чому, але це запам'яталося мені. Навколо завиває вітер, вихором летить жовте листя, зверху ллє майже як із відра, а я стою і давлюся шоколадною плиткою з горіхами. Загалом, якось проштовхнувши її через стравохід, я запив усю цю справу крижаною водою. Біль знову повернувся і довелося їхати далі.

Таблички, що відзначають кожні 10 км, з'являлися все рідше, але якимось дивом я дістався містечка під назвою Коларі. Там, на перехресті двох трас, стояло невелике кафе. Час був обіднім — усі столики зайняли якісь роботяги.

Пристебнувши велосипед на замок, я збирався зайти всередину, як тут звернув увагу на невеликий екран над входом. На ньому відображалося таке: "5 °C". У мене трохи очі на лоба не полізли від такого. Де ті +10…+12… градусів, які мені обіцяли у статтях про фінську осінь, га? Ось і я не знаю, де. У спробі врятуватися від холоду я зайшов у кафе і спробував підключитися до місцевого вай-фаю, але він, на жаль, був під паролем. Довелося підійти до каси і звернутися до якоїсь бабусі, яка за нею стояла.

— Доброго дня, вибачте, мені треба знайти поблизу місце, щоб переночувати, чи можу я, будь ласка, скористатися вашим вай-фаєм? — спитав я дуже чемно.

— Ох, знаєте, у нас вай-фая немає, нічим не можу допомогти, — нахабно збрехали мені в обличчя.

Штука в тому, що всі мережі, які виявив мій телефон, називалися так само, як і кафе. І ймовірність того, що жодна з них до кав'ярні не належить — надто мала. Але лізти в пляшку і з'ясовувати стосунки я не став, хоча, можливо, варто. Просто заради того, щоб "підбадьорити" чергову фінку, яка прикидається дурненькою.

Взагалі, я сам почав помічати, що в цій подорожі стаю дещо агресивним та нелюдимим. Якщо 2 роки тому я був готовий першим зав'язати розмову з абсолютно будь-якою людиною, навіть без потреби (що для мене не дуже властиво у повсякденному житті), то зараз мені хотілося просто помовчати. Схоже, я перейнявся тією самою скандинавською відчуженістю, про яку всі говорять.

Але тоді мене турбувало лише одне — де знайти готель. Судячи з моєї карти, через кілометра 2 вздовж шосе щось мало бути. Довелося вийти назад під дощ і дістатись місця. Що ж, там справді був якийсь готель. Ось тільки на дверях виднівся папірець. Підійшовши ближче, я прочитав лист всім потенційним відвідувачам закладу. "По понеділках не працюємо" — було акуратно виведено чорним маркером на білому аркуші. Як думаєте, який це був день? Правильно. "Боже, чому сьогодні саме понеділок… Як я ненавиджу понеділки. Твою ж!", — розпачливо подумав я.

Тоді довелося зайти в бургерну через дорогу. Якось, ламаною англійською, тамтешні адміністратори пояснили мені, що у них можна зняти невеликий будиночок за 49 євро. І такий, до речі, залишився один — все інше виявилося зайнятим. Я погодився — інших варіантів не було.

Один із власників мав показати, де знаходитись мій притулок цієї ночі. Але до нього ще треба дістатися, тож мужик сів у машину, а я покотив слідом за ним. За кілька сотень метрів ми опинилися біля низки будинків. Мені видали ключ, після чого той хлопець попрощався і покотив назад до закладу. Я ж пристебнув велосипед на замок і увійшов у будинок. Усередині на мене чекав приємний сюрприз. Ні, не нові ноги. Тепло. Навіть підлога була тепла, що для мене було як манна небесна.

Знявши весь мокрий одяг, кхм, тобто взагалі весь одяг, я перевдягся і оглянув нове житло. Воно складалося з вітальні з диваном і телевізором, крихітної спальні поряд, кухні з усім необхідним і досить просторим санвузлом. Щоправда, жодного вай-фаю тут не знайшлося. Але жити більш ніж можна — такий був мій вердикт.

Насамперед потрібно було прийняти гарячий душ, випити ліки для профілактики, випрати речі та розвісити їх сушитися. Ну а потім зганяти в магазин, який я помітив дорогою, і влаштувати собі вечір обжерливості. Сказано — зроблено. І ось я вже смажу сосиски, на плиті варяться макарони, а в холодильнику мене чекає сидр. По телевізору показували лише фінські серіали, та й то із перешкодами, тому довелося знову переглядати Уолтера Мітті. І всі дві години, що йшов фільм, я щось їв. Коли настав час вставати з-за столу, я зрозумів, що повний під зав'язку — здавалося, варто трохи нахилитися, і весь мій чи то обід, чи вечеря, виллється назовні. Щоб уникнути цього, я посидів ще трохи (говорили мені, що обжерливість це гріх), а потім вирушив у ліжко — завтрашній день не обіцяв нічого доброго.

Виспавшись, я, насамперед, відкрив жалюзі. Пейзаж за вікном був той самий — дощ навіть не зменшив обертів. Ця картина не надихала, але що мені залишалося? Не залишатись тут ще на одну ніч, зрештою.

Всі мої речі висохли після вчорашнього прання, тільки з досвіду попереднього дня ставало зрозуміло — вони знову промокнуть, якщо нічого не зробити. І якщо з рукавичками нічого не можна вдіяти — хіба що поміняти їх на нові, куплені в Ювяскюлі, то ноги можна спробувати вберегти. Для цього я одягнув 2 пари теплих шкарпеток, сунув ноги в щільні пакети, обмотав їх скотчем навколо щиколоток, потім взувся і зверху "добив" всю цю композицію велобахілами. Тепер можна висуватися в дорогу. Я повернув ключ на "рецепцію", а сам покотив далі на північ.

Мені частково пощастило — вітер значно ослаб у порівнянні з учорашнім днем, але ось підйоми нікуди не поділися. Дощ теж вносив свій внесок і значно погіршував як видимість, так і прохідність. Загалом, навколишній ландшафт дуже нагадав мені осінні Карпати — питається, навіщо треба було взагалі їхати з України, щоби таке побачити?

Тим часом мої рукавички вже промокли наскрізь. Можна було б їх поміняти на мої нові, але тоді б і вони намокли. А я мав подолати за день близько 70 кілометрів, тому я просто… забив.

Коли я остаточно змерз, раптом побачив черговий кемпінг. "Зупинюся випити гарячої кави", — подумав я з надією і вже посміхнувся, уявляючи, як сиджу в теплі й насолоджуюся напоєм. Але моїм мріям не судилося збутися — кемпінг виявився закритим. Кінець сезону, щоб його. Тим не менш, я все одно зупинився, щоб трохи перепочити і зробити пару фотографії — місце було дійсно дуже мальовничим. Я підійшов до будівлі рецепції, зайшов під козирок, зняв захисні окуляри і поклав їх на маленький столик. Зробив знімки, перекусив чимось нашвидкуруч і рушив далі. Їхати стало важче — вітер посилився, і наступні 4 км далися мені страшенно тяжко. А потім сталося жахливе. У якийсь момент я зупинився на перепочинок і раптом зрозумів, що бачу навколишній світ надто ясно, а очі нічого не захищає. Жахлива думка промайнула в голові, і я спочатку істерично засміявся, а потім прокричав у голос чергове прокляття. Окуляри. Вони залишились лежати на столі. Серце ніби провалилося кудись униз, а сам я стояв на одному місці — був зайнятий тим, що вмирав 1000 разів поспіль. Виникло бажання послати все до дідька і не повертатися за ними. Але… чортів здоровий глузд узяв гору — мандрувати Фінляндією без окулярів це паршива, дуже паршива ідея. Тому довелося розвертатися та їхати назад.

Кумедно, але ті 4 кілометри я подолав майже за пару хвилин — ось що означає, коли вітер дме в спину. Швидко діставшись злощасного кемпінгу, я знайшов окуляри там, де їх і залишив. Вдягнувши їх, я приготувався до чергової сутички зі злощасними підйомами. Так пройшло ще кілька годин — за цей час я неодноразово злазив з велосипеда і штовхав його в гору, просто тому, що інакше просто не можна було.

Десь на півночі виднілася смуга темного неба. Вона знаменувала чи кінець дощу, чи, навпаки, сильний шторм. Мені ж просто хотілося змін, і не важливо, на гірший чи кращий бік вони будуть, тому я чекав, коли вітер їх прижене. Все краще одноманітного монохромного неба, під яким доводилося їхати вже другий день. У результаті мені пощастило — смужка виявилася похмурими куповими хмарами, які забрали з собою дощ. Ось і довгоочікуваний перепочинок.

Невдовзі я під'їхав до готелю під назвою "Harriniva hotels & safaris". Відповідно до офлайн карт він був єдиним подібним місцем в окрузі містечка Муоніо — останній розташовувався двома кілометрами далі. Я під'їхав до рецепції, але вона, за сформованою і вкрай неприємною традицією, виявилася закритою. А ось паркування перед самим готелем було заставлено машинами. Такий контраст вселяв надію, тож я вирішив не поспішати їхати — і не дарма. Буквально за хвилину на дорозі з'явилася машина, з якої вийшли кілька людей і попрямували до будівлі. Я перехопив їх, пояснив ситуацію та запитав, чи є у них вільні кімнати (хлопці, як виявилося, були з адміністрації).

Чоловік, з яким я переважно спілкувався, виглядав точнісінько як старий головний герой з кліпу гурту The Killers — Miss Atomic Bomb. Він заявив, що вільних місць у них немає, і раніше кінця жовтня вони не з'являться — все було заброньовано буквально на місяці вперед. Причиною тому була так звана фінами "ruska", іншими словами осінь. Це слово використовують для позначення осінніх фарб, якими ліси розквітають у період із вересня до жовтня. І фіни цілими сім'ями їдуть до Лапландії, щоб побачити це на власні очі.

Тоді я запитав, чи є в Муоніо інші готелі, кемпінги, хостели, та що завгодно — аби речі підсушити. Він зателефонував до одного, але там теж усе було закрито. Тоді хлопець перепросив, що так вийшло, і ми вже зібралися прощатися, як тут зі стоянки виїхав джип і зупинився поряд з нами. Як я зрозумів пізніше, за кермом сидів власник готелю. Чоловік із кліпу Кіллерсів все йому розповів — вони говорили хвилин 5 — а потім власник звернувся до мене особисто. Він запропонував кімнату (хоча буквально щойно все було зайнято, ага) за 80 євро, на що я, звичайно, сказав ні. Де це бачено — віддавати такі гроші за якусь там ніч? Ті двоє ще про щось намагалися домовитися, як раптом сталося таке. Буквально з повітря намалювалася вільна хатина за 40 євро, а потім і кімната, але вже не за 80, а за 60 — мені зробили знижку. Виявилося, що ні душа, ні навіть туалету у хатині не було, тож довелося плюнути на все та орендувати кімнату. Марнотратство? Так, марнотратство. Але ночувати у наметі у мокрих речах категорично не хотілося.

— You are a lucky man! — радісно заявив мені той адміністратор, що "знімався" у кліпі. Забавно, але за час подорожі цю фразу я чув неодноразово, і з нею, мабуть, важко посперечатися.

У результаті мені видали ключі і провели до номера, де я насамперед прийняв гарячий душ і розклав на радіаторі мокрі речі. Хотілося лягти в ліжко й одразу заснути, але для цього було ще рано — спочатку треба було пройтися до міста й купити їжу. Я намагався застопити машину, але підбирати мене ніхто не хотів (можливо, мій вигляд як у Тома Вейтса (читайте, бомжа) не викликав у водіїв довіри), тому до центру я йшов хвилин 30 на своїх двох. Проте відчуття було таке… легке, чи що? Так, цілком собі виносна легкість буття. Я витримав сьогоднішній та вчорашній день, які були аж ніяк не найпростішими, і був… задоволений. Я витиснув із себе, все, що зміг, і тепер зі спокійною душею йшов у номер пити сидр і закушувати все це порцією різотто та пюре. Незабаром після повернення в готель сидр закінчився, а тому довелося залізти в тепле ліжко і міцно заснути.

Рівнини поступово поступалися місцем горам — на півночі виднілася засніжена вершина однієї такої, яку я спочатку помилково взяв за хмару. Настрій був бойовий — причиною тому був сон, який знову нагадав про кінцеву мету. Нордкапп ставав все реальнішим і реальнішим — це надавало сил і змушувало мчати за обрій.

Щоправда, невдовзі я помітив одну неприємну річ: при певному положенні стопи на педалях мої ахілли відгукувалися болем. Схоже, я розтяг їх, доки підіймався під дощем на підйомах в мокрому взутті. Поки що це було терпимо, та й що мені лишалося робити? У такій ситуації ногам передусім треба дати спокій. У моєму випадку подібний варіант навіть розглядати не мало сенсу, тому я просто залишив все як є. Хіба що накладав еластичну пов'язку наступні дні.

Коли я проїжджав повз один національний парк, зупинився на оглядовому майданчику, щоб зробити пару фотографій. Неподалік, за столиком, сиділа літня подружня пара — вони помахали мені рукою і я підійшов. Виявилося, що вони зі Швеції, і зараз мандрують зі своїм маленьким трейлером. Ми обговорили непогоду останніх двох днів, і з'ясувалося, що в Оулу позавчора випав сніг, а сама пара через сильні дощі та вітер не ризикнула їхати кудись і зупинилася на пару діб у якомусь готелі. Що ж, доки шведи відсиджуються в теплі, українці за якимось чортом крутять педалі, незважаючи ні на що. Ми побалакали ще трохи, після чого попрощалися і більше ніколи не бачилися.

Насамперед я прибрався всередині кемпфаєра, приготував вечерю, а потім вирушив оглядати околиці на пару з флягою рому. Виявилося, що від аеропорту відкривається чудовий вид на гору вдалині — ту саму, яка служила мені орієнтиром майже весь день. Настрій (не лише завдяки рому) був просто чудовим. Настільки, що я навіть потанцював перед аеропортом під пісню про пінья коладу.

Поступово сутеніло — блукати підліском навколо злітної смуги стало не так цікаво, тому я повернувся в кемпфаєр і розстелив килимок на лавці — підлога була занадто брудною, як її не підмітай. Вимкнувши світло (яке там було, а це рідкість для таких місць!), я зручніше влаштувався у спальнику і провалився в сон.

Розплющивши очі наступного ранку, я глянув у димовий отвір кемпфаєра — небо було сіро-блакитного кольору. З рота валила густа пара, немов Фінляндія вкотре нагадувала, що я далеко на півночі. На власний подив, вдалося навіть виспатися. Наскільки це можливо за таких умов, звісно. Сьогодні я планував перетнути кордон з Норвегією, і це трохи підбадьорило мене, як і колючий ранковий холод.

Якнайшвидше зібравши речі, я відсалютував порожньому аеропорту і покотив назад на шосе під тему з Ідеального шторму. Температура впала настільки, що мені довелося вдягнути теплі рукавички — інакше їхати було просто неможливо.

Вітер, як і раніше, дув мені в спину. Несподівано для себе, я дуже швидко дістався Енонтекійо, закупив там усіляких солодощів, а потім попрямував у бік Норвегії — до неї було близько 40 км. На цій ділянці шляху особливих пригод не було. Хіба що один раз починав йти мокрий сніг, але тривало це хвилин 10 плюс місцями намагався накрапувати дощ. Але останнього мені вперто вдавалося уникати.

Вітер, як і раніше, дув мені в спину. Несподівано для себе, я дуже швидко дістався Енонтекійо, закупив там усіляких солодощів, а потім попрямував у бік Норвегії — до неї було близько 40 км. На цій ділянці шляху особливих пригод не було. Хіба що один раз починав йти мокрий сніг, але тривало це хвилин 10 плюс місцями намагався накрапувати дощ. Але останнього мені вперто вдавалося уникати.

Перед самим кордоном я зупинився пообідати в якомусь кафе з видом на озеро та гори. Замовив собі одну з найдешевших позицій у меню — картоплю фрі із сосисками. Думав, з'їм її за пару хвилин, просто щоб хоч трохи вгамувати голод, а далі — в дорогу. Але все вийшло трохи інакше. Порція виявилася величезною, настільки, що я, каюся, не зміг її подужати. Незважаючи на голод, незважаючи на те, що в подорожах їси все підряд без жодних обмежень — мені просто не вдалося. З набитим догори шлунком я абияк заліз у сідло, і через 20 хвилин прибув до Норвегії, намагаючись утримати в собі нещодавню трапезу. На кордоні мене зупинили — попросили показати QR-код, що я зробив через "Дію". На цьому все більше ніяких питань, перевірки готівки і подібного, все просто і чітко. Через 2 хвилини я був уже по той бік кордону.

Подумати тільки — я проїхав велосипедом через усю Фінляндію, від південного краю до північного.

Кумедно, але як тільки я перетнув лінію, що відокремлює один від одного країни, то на землі навколо, немов з нізвідки, з'явився сніг. Навколишній пейзаж перетворився на одне суцільне руде полотно — неймовірна краса. Та що там розповідати, краще самі подивіться.

Наступного ранку я прокинувся без будильника. Підвівся дуже рано – сам не знаю від чого. Лежати і вирячитися в сітчасту стелю намету було не найкращою ідеєю, тому довелося видертися на свіже повітря. І, як виявилося, не дарма. На сході палав вогняний світанок, а в цей час на заході виднілася подвійна веселка. Не пригадаю, щоб взагалі колись бачив таку комбінацію, а тому з відкритим ротом дивився то в один, то в інший бік. Схоже, ранні підйоми — це завжди зло.

Щоправда, хвилин через 5-10 вогняні фарби зникли – хмари знову забарвилися у звичний блідо-сірий колір. Під цим тьмяним норвезьким небом я пішов готувати собі сніданок.

Через години 1,5 мій табір було зібрано, велосипед — завантажено, а я сам — готовий виїжджати. Рецепцію так само було закрито, тому я з чистою совістю заощадив 20 євро, які швидше за все вимагали б за місце для намету. Та ж "участь" спіткала і мою сусідку з Німеччини. Але я знав: якщо не заплатив в одному місці, то в іншому доведеться викласти вдвічі більше. Платити треба за все.

Вітер, як і раніше, віяв з півдня, а ось температура повітря залишала бажати кращого. На вулиці було близько 5 градусів: поки їдеш на велосипеді, в принципі, жити можна. Але варто зупинитись — і все, смерть. Тому я намагався особливо не переривати свій марафон, хіба що на фотографії. А фотографувати було що. Навколишні краєвиди ставали дедалі "норвезькими" — гори набували дуже химерних форм, притаманних тутешнім місцям.

Так я доїхав до чергового оглядового майданчика. Потрібно було перекусити та ще раз поглянути на карту, тож я вирішив там зупинитися. І, знову ж таки, не дарма! З майданчика відкривався краєвид на невеликий вируючий водоспад. Гідна панорама для мого скромного обіду, що складається з простого печива та холодної води. В принципі, практично кожен мій обід виглядав приблизно так. А ось сніданки та вечері я, навпаки, намагався підбирати максимально поживні.

Незабаром на майданчик під'їхав автомобіль, із чоловіком та жінкою середніх років, як я зрозумів, парою. Вони підійшли до мене, закурили, а потім, випустивши хмару сірого диму, заговорили.

— Вітання. Ти з Норвегії, га?

— Ні, з України, — індиферентно відповів я. Підтримувати розмови особливого бажання не було, але після моєї репліки ті двоє підозріло на мене подивилися.

— І ти вирішив вирушити в одиночну велоподорож Норвегією восени?

— Так, знаю, не найкраща моя ідея.

— Безперечно, чоловіче, — сказав той хлопець, а потім ще раз затягнувся, відсторонено кинувши погляд кудись за обрій.

Так ми постояли ще трохи — надто вже гарний був краєвид, а потім вирушили кожен своєю дорогою. І дорога ця, скажу я вам, була важка. Незважаючи на попутний вітер, їхати горами з розтягнутими ахіллами було непросто — останні постійно боліли, і доводилося регулярно зупинятися або просто штовхати велосипед вгору. До того ж почався… ні, навіть не дощ, а якась дуже дрібна мряка. Уявіть, що ви в'їхали в хмару — ось це, мабуть, найточніший опис такої погоди. При цьому температура знизилася ще на кілька градусів, а видимість значно погіршилася. Просувався я повільно, і був трохи на взводі — раз у раз гнівно дивився на руді гори. Від цього, на жаль, затяжні підйоми, такі нелюбі велосипедистами, нікуди не поділися. Плюс до всього, через накопичену за час подорожі втому, навіть невеликі пагорби я долав насилу.

Під час чергової спроби перевести дух, я встав біля узбіччя, як раптом з машини, що проїжджала повз, у мене щось полетіло. Щоправда, це "щось" потрапило по велосипеду — і відскочило назад на дорогу. Спочатку я навіть не зрозумів, у чому річ, подумав, може, якась деталь відвалилася від машини. Але ні, кидок був явно спланованим — комусь чорт знає чим не догодили велосипедисти. Снаряд, як з'ясувалося набагато пізніше, виявився банкою з-під снюсу (що?). Ситуація неприємна, як не крути. Особливо засмучував той факт, що це сталося у Норвегії. Здавалося б, так? Але у будь-якій країні знайдуться негідники. Втім, я і без цих жартівників був злий, тому просто озирнувся довкола як Траволта, а потім знову взяв курс на північ.

Приблизно за годину знову довелося взяти перерву — теж на оглядовому майданчику, тільки цього разу біля річки. Поки я сидів і в прострації жував печиво, до мене підійшла чергова літня пара норвежців. Я поспіхом витер рот від крихт і привітався з незнайомцями. Вони запропонували мені чашку кави, яку я одразу поспішив випити, і шоколадку, яку я залишив на потім. З нашої розмови з'ясувалося, що їхня донька колись жила у Львові, а самі вони планують поїздку Україною у неосяжному майбутньому. Я запропонував їм свої послуги екскурсовода, якщо вони раптом заїдуть до Одеси і ми обмінялися електронними поштами. Взагалі, пара виявилася дуже приємною, а щось подібне мені і потрібно було в той момент (особливо після випадку зі снюсом). Розмова з ними залишила теплий післясмак (і справа не тільки в каві!), і я вирішив будь-що-будь добити 60 кілометрів, що залишилися на сьогодні.

Але набагато неймовірнішим у той момент мені здався несподіваний приплив сил, друге дихання, якщо завгодно. Звідки вони бралися – незрозуміло. Чим довше я крутив педалі, тим легше мені ставало. Так, звичайно, бути не повинно, але ... Але про природу цього явища я не особливо замислювався. Працює і добре. Десь на периферії промайнула табличка з написом "Alta 10 km". "Та хоч 20. Хоч усі 100 або 200 кілометрів!", — подумав я тоді, і справді відчував себе здатним подолати які завгодно відстані. Навколишня краса вдихнула в мене життя, і я без пригод дістався Алти і тамтешнього кемпінгу — "Alta River Camping".

Коли я оплачував місце для намету, мені сказали, що я перший українець, який зупинився тут цього сезону. У них загалом справи йшли не дуже — кемпінг практично був порожнім, і лише за кілька тижнів до мого приїзду, коли Норвегія відкрила кордони, туди почали стягуватися люди. Ситуація, звісно, була не настільки критичною, щоб заклад опинився на межі закриття, але пояси їм затягти довелося, як розповів адміністратор.

Після короткої розмови я купив собі пачку печива, помилувався заходом сонця і пішов розбивати табір. Через кілька годин, коли на місто вже опустилася темрява, я заліз у спальник і заснув з думками про завтрашній день — мені чекав похід в один дуже мальовничий каньйон.

Однак переходити до наступного розділу поки що зарано. Штука в тому, що приблизно об 11-12 ночі я прокинувся від того, що хтось ходив навколо мого намету і бурмотів якусь нісенітницю на незнайомій мені мові. Я вже напружився, спросоння спробував схопитися за ключ на 15, який лежав поруч, але пускати його в хід не довелося — зовні долинуло 2 слова, вже англійською. "Northern lights!", — тихо шепотів хтось. Я одразу зрозумів у чому справа. Нашвидкуруч одягнувшись, я вибрався назовні. Там на мене чекав якийсь старий, який мене й розбудив, а ще північне сяйво, що розкинулось на все небо. Я весь цей час сподівався побачити його, але в глибині душі, зізнаюся, розумів, що це малоймовірно. Але ось воно — прямо переді мною, у всій красі. Напівпрозоре зелене марево хаотично струменіло над головою, а я сам у цей момент стояв, роззявивши рота — вже вдруге за день. Склалося відчуття, ніби я дивлюся на щось інопланетне, бо нічого і близько схожого на аврору я досі не бачив.

Я встав рано-вранці, із задоволенням зазначив, що погода сьогодні відмінна, хоч намет і велосипед покрилися інеєм, а потім швидко зібрався і поїхав. Довелося повернутися на декілька кілометрів назад моїм вчорашнім маршрутом, а там повернути на роздоріжжі. Вітер все ще дмухав з півдня, і тепер доводилося терпіти його пориви в обличчя. Тяжко, якоюсь мірою незвично, але поки що терпимо. У будь-якому випадку мені потрібно було подолати близько 15 кілометрів до автостоянки, а звідти вже тупотіти до каньйону Алти на своїх двох. Взагалі-то цей каньйон був моєю початковою метою — коли я продумував маршрут, саме його відвідування означало фінал подорожі. Лише потім, побачивши, що за кілька днів шляху від Алти знаходиться Нордкапп, я вирішив дістатися і туди.

По дорозі попалися 2 дуже круті спуски - відмінний подарунок на зворотний шлях. Але до цього зворотного шляху ще треба було дожити. Я думав застопити якийсь трейлер, щоб мене взяли на борт із велосипедом, але з цим не пощастило — повз проїжджали тільки легковики. Звичайно, можна було кинути велосипед тут, а самому поїхати з кимось, але... я так не хотів — не можна залишати свій єдиний транспорт будь-де. У результаті якимось неймовірним дивом, намагаючись зберегти залишки розуму за допомогою спокійних композицій одного ісландця, я дістався ґрунтовки. Через кілька кілометрів мала бути та автостоянка, про яку я писав вище, але тягти туди велосипед не було ні сил, ні бажання. Тому я пристебнув його до дерева, взяв рюкзак з найнеобхіднішим, і потопав угору.

Сутичка з вітром і болем мене виснажила, ноги запліталися, поки я йшов ґрунтовці, і було незрозуміло, чи взагалі вийде дійти до каньйону. Але тут, диво, ззаду почувся звук мотора. Я озирнувся, побачив сірий легковик і одразу витяг великий палець. Цього разу Пані Удача від мене не відвернулася — машина зупинилася, скло на пасажирському сидінні опустилося. Звідти на мене дивився хлопець років 25 якоїсь південно-східної зовнішності. Я попросив його та дівчину, яка була за кермом, підкинути мене до стоянки. Вони, блиснувши своїми сліпучими усмішками, відразу ж погодилися, і я з вдячністю завалився на заднє сидіння.

Виявилося, що вони родом із Філіппін, але останні кілька років живуть і працюють у Норвегії, якщо точніше — у Хаммерфесті, одному з найпівнічніших міст світу, яке за всю його історію кілька разів спалювали вщент. Спочатку під час Наполеонівських воєн, а потім під кінець Другої Світової.

Хлопця, який мене підібрав, звали Іван, а дівчину — Дебі. З ними і відбувся мій похід до каньйону.

До стоянки ми їхали 10 хвилин, причому на досить великій швидкості. Щоб пройти цю ділянку пішки, я витратив би вічність, а потім, швидше за все, помер би в кущах на якомусь пагорбі, що обдувається всіма вітрами. До речі, приблизно на одному такому і розташовувалася та сама стоянка. Діставшись неї, ми вийшли з машини й одразу почали утеплюватися — зовні дув неабиякий вітер, який так і намагався збити нас з ніг.

Наш шлях пролягав по іржавих від осені пустках. Вони регулярно змінювалися то болотами, то річками, що вирують, через які потрібно було акуратно пробиратися. Місцями навіть доводилося дертися впритул до скель або перестрибувати з каменя на камінь.

А ось цьому озеру, як мені здалося на той момент, саме місце в Едемі. Воно було настільки казковим, настільки "райським" через колір води і її трави, що оточує її, що я навіть застиг секунд на 30, дивлячись на нього. Фотографія, на жаль, не передає і дещиці тієї краси, яку я бачив.

Так, за просуванням уперед і розмовами, ми за кілька годин дійшли до точки призначення — контурні обриси каньйону вже виднілися в невеликій низині. Але щоб побачити його у всій красі, довелося спуститися схилом, який заріс низькими деревами з хитромудрим корінням. Дорога до імпровізованого оглядового майданчика потопала в золоті листя, і сама по собі була гідною нагородою за пройдений шлях. Але коли ми вийшли до урвища і перед нами розкинувся той самий каньйон... Чорт, я ні на мить не пошкодував, що не розвернувся, коли був шанс. Весь біль та сльози коштували того, щоб побачити це:

Наробивши купу фотографій, ми перебралися до протилежного краю урвища і зайнялися тим самим. А потім прямо там влаштували обід. Ми сиділи на краю прірви, пили каву, їли шоколад та обговорювали все на світі. Виявилося, що Дебі була у Фломі, який я відвідував минулого разу, і ми обговорили тамтешню залізницю (поруч із якою я мало не помер), а ще трек до Язика Троля. Так дивно, але приємно було говорити з випадковою людиною про місця, де ви були обидва.

Але настав час збиратися і йти назад до стоянки. На дорогу назад ми витратили ті же півтори-дві години. Весь цей час вітер не вгавав, але хоча б знову вийшло сонце — стало трохи тепліше. Так, під враженням від побаченого, ми дісталися автомобіля. Іван та Дебі довезли мене до велосипеда, ми обмінялися контактами, а потім тепло попрощалися. Я вирішив знову залишитися на ніч в кемпінгу Алти, бо стрілки годинника перевалили за 16:00, і їхати в бік Нордкапа сенсу не мало. До того ж, спочатку треба було якимсь дивом прибути до Алти.

Я підвівся раніше, щоб у адміністрації не виникло питань з приводу моєї ночівлі в кімнаті відпочинку, поснідав, запакував речі і поїхав. Треба було дістатися до містечка Олдерфьорд — останньої зупинки перед Нордкапом.

Спершу я доїхав до центру Алти, який розташовувався просто на узбережжі, і з деяким здивуванням зрозумів, що місто майже мертве. Більшість магазинів і заправок виявилися закритими, а тишу порушували лише машини, що проїжджали повз. І якщо з багатьма іншими містами в тій же Фінляндії така ситуація була зрозумілою — там просто живе максимально невелика кількість людей — то тут залишалися питання. В Алті є аеропорт — раз, це в принципі транспортна розв'язка — два, та й той самий каньйон поряд, отже, з туризмом має бути все гаразд — три. Але порожні вітрини проводжали мене байдужим поглядом, тож ні, не все було гаразд.

Спочатку дорога йшла прямо вздовж лінії берега (в повітрі лунав відчутний запах водоростей, що підгнили на сонці), а десь далеко, на іншому краю, виднілися засніжені вершини гір. Сказати що було красиво — нічого не сказати: кольори блакитних вод та жовтого листя чудово один одного доповнювали.

Але незабаром краса посунулася — поступилася місцем дуже затяжному підйому. Дівчина на рецепції кемпінгу попереджала мене про цю ділянку шляху, тож я був готовий. Ну, мені так здавалося. Довелося відразу спішитись і за старою доброю звичкою штовхати велосипед нагору. Через першу годину мої нерви, які й так ніколи не були міцними (особливо останнім часом), почали здавати — і лише відчуття близькості кінцевої мети давало мені сили рухатися далі. Все печиво, яке залишилося після попереднього ночівлі, було з'їдено на цьому відрізку — просто щоб хоч трохи впоратися зі стресом. Тягнути велосипед у гору заняття досить важке, як фізично, так і морально, навіть дуже нудне. Але все ж таки потребує певної частки концентрації.

У результаті кінець моїх страждань таки прийшов. Більше того, нагородою за пережиті муки стала довга дорога, яка йшла як мінімум прямо, максимум — під гарним ухилом. Нарешті я втопив дорогою на повній швидкості і на найвищій передачі, і незабаром опинився посеред справжньої пустки. Відчуття було таким, ніби їдеш якимись марсіанськими просторами, а не в Норвегії. Вітер піддував прямо в спину, допомагаючи прискоритися, і я, під трек гурту The Bottle Rockets, які за весь трип грали у мене в навушниках майже завжди, розтинав холодне скандинавське повітря.

Через декілька годин такої їзди я дістався до роздоріжжя в місті Skaidi. Треба було пообідати, а тому я дозволив собі невелику розкіш — зайшов у місцеве кафе і замовив соковитий бургер з м'ясом (Бог м'яса, пам'ятаєте?). Двоє байкерів, які сиділи біля входу, гукнули мене, коли я вже збирався йти.

— Гей, друже, куди прямуєш?

— Туди ж, куди й усі — на Нордкапп.

— Ми там були вчора. Дуже вітряне місце, — з важливим виглядом бувалих мандрівників чи, скоріше, якихось менторів, сказали вони.

— Мг, так, знаю.

Чомусь подібні діалоги почали викликати в мене роздратування. Коли люди, не важливо, чи місцеві це, чи туристи, починають розповідати тобі, як у якомусь місці вітряно, холодно чи погано, краще їх банально не слухати. І справа не в тому, що вони неправі чи брешуть — на Нордкапі справді божевільний вітер — просто подібні настанови та попередження доводиться чути десятки разів, і це дуже набридає. Тому значно більше починаєш цінувати, коли твій співрозмовник каже щось на кшталт: "150 кілометрів до мети? Та, прорвешся." Ось це дійсно допомагає, а не всі ці: "Ой, як же ти там будеш на велосипеді? Там же тааак страшно!". Господи… Північ дійсно сильно вплинула на мене та мою нелюдимість. Але чорт із ними, з мотоциклістами, настав час рухатися далі.

Знову почалися затяжні підйоми і я абияк котив велосипед по курному узбіччі. Від цього голова вже йшла кругом — я йшов просто на автопілоті. Але, як і майже тиждень тому, колись я помітив оленів, що переходять дорогу. Їх там було ціле стадо, і мені навіть майже вдалося зробити гарний кадр, але випадковий автомобіліст злякав більшу частину тварин. У результаті на дорозі залишилося тільки 2 оленя: вони тинялися від одного краю до іншого, марно намагаючись вирішити, куди рухатися далі. Визначитись із напрямком їм допоміг я — варто було підійти, як вони з усіх ніг помчали кудись у долину.

Я вирішив перевірити місцевий кемпінг – єдиний у окрузі. Після важкого дня виникло навіть не бажання, а потреба прийняти гарячий душ, тому я подався на рецепцію. Остання, що не дивно, виявилася зачиненою — хіба що на дверях висіла табличка з номером телефону. Так як місцеву сімку я не купував, то й дзвонити не було сенсу. "А раптом вийде просто залишитись у кімнаті відпочинку, як минулого разу..? І навіть не заплатити за це ні копійки!", — промайнула в мене приваблива, але крамольна думка. Повагавшись, я все ж таки попрямував у саму будівлю готелю (нехай місце і позиціонувало себе як кемпінг, саме зони для наметів я там не знайшов). Зайшовши всередину, я виявив кілька пар взуття в коридорі — добре, отже, людей небагато. На столику у холі лежали ключі (із вказаним номером кімнати на брелку) та список мешканців. Я вивчив його, але дата на ньому застаріла, тож реальної користі від цього було небагато. А ось від ключа... Від нього вона була, та ще й яка. Але я поки що вирішив не піддаватися спокусі, і пішов далі оглядати готель.

Раптом з однієї кімнати вийшов хлопець приблизно мого віку. Я зав'язав з ним розмову — виявилося, що чувак допомагає будувати тунель недалеко звідси, і зараз вирушає на зміну. Тим не менш, він з радістю погодився допомогти мені і зателефонував за номером, вказаним на рецепції. Виявилося, що "вільних номерів немає", а власниця готелю приїде лише до 9-10 години вечора. "Якщо хочеш, можеш залишитися і почекати", — передав її слова мій товариш. Від такого нахабства я трохи очманів. Мало того, що вона збрехала про номери (взуття в коридорі говорила про те, що зайнято всього кілька кімнат і трохи пізніше це підтвердиться), так вона ще й роботу прогулює чорт знає де. Я запевнив хлопця, що залишусь і дочекаюся її, хоч сам уже надумав безкоштовно переночувати в кімнаті відпочинку. Тоді він у мене спитав:

— То куди прямуєш?

— На Нордкапп. Їду туди велосипедом. Думаю, завтра ввечері буду там.

— Так, точно будеш. Тут залишилося не так багато.

Ось воно те, про що я говорив парою абзаців вище. Чувак не став давати жодних настанов, не став залякувати, а просто сказав те, що треба. А це я шаную. У результаті ми попрощалися: він пішов на роботу, а я назад у готель.

Під час пошуків виявилася кімната з табличкою з опери "Stuff only". Я зазирнув туди — там було якесь темне приміщення, заставлене валізами, а ще — душова. Поки ніхто не бачив, я затягнув туди свої речі, швидко сходив у душ, а потім відступив із приватної зони на спільну кухню. І зробив це якраз вчасно, бо звідки не візьмись з'явилися дві маленькі дівчинки років 10, і забігли в ті двері, з яких я вийшов хвилину тому. Значить вони, найімовірніше, дочки когось із персоналу. І справді — невдовзі я побачив їхню матір, яка працювала тут покоївкою. Але звертатися до неї не став — треба було поводитися максимально природно та обережно. Я приготував собі їжу на кухні, і з невдоволенням зазначив, що в кімнаті відпочинку, де я планував прилягти, двоє хлопців закотили якусь вечірку. Невдовзі підтяглися ще двоє — один чувак притягнув величезну рибу, другий — пиво. Останній хлопець із пивом пригостив мене банкою, і запитав, чи я тут живу. Я не став йому брехати (гріх брехати людині, яка дала тобі пиво) і розповів все як є. Він хмикнув, кудись відійшов, а потім повернувся з тим ключем, який я помітив раніше. Хлопець віддав його мені і приклав вказівний палець до губ. Моє обличчя зворушила посмішка — мабуть, не всі тут доброчесні зануди, а потім я подякував йому і пішов у "свій" номер.

У ньому ще ніхто не прибирався — одне ліжко було розстеллено, та й загалом сліди нещодавнього перебування людини тут одразу були помітні. Але мене це не збентежило, тому що друге ліжко виявилося недоторканим. Я роздягнувся, ліг на нього, і вже збирався було солодко заснути, хай і з нечистою совістю, як тут у двері хтось почав щосили стукати.

— Плакав мій план, — подумав я, а сам голосно промовив: — Одну хвилину!

Довелося швидко одягнутися, і відчинити двері. На порозі стояла дівчина 30 років, дуже обурена. Склалося відчуття, що вона задихається від… чиєїсь нахабності?

— Я власниця цього готелю. Ви що тут робите? Хто дозволив вам заходити в цей номер? — протараторила вона. Хех, наївна. Мене таким було не провести, господи, я народився в Одесі.

— Що я тут роблю? Намагаюся поспати. А ось чому вас не було на своєму робочому місці – це гарне питання. Де ви були? Як я, на вашу думку, мав сплатити ніч тут? Ну? — сказав я з невдоволенням у голосі.

— Ну, я… — така реакція збила її з пантелику. Вся агресія змінилася спочатку на подив, а потім і на щось на зразок почуття провини. Переді мною стояв уже не диявол у спідниці, що мав намір обрушити на мою голову безбожний вогненний дощ, а людина, готова до переговорів. Потрібно було кувати залізо, поки гаряче, тож я продовжив з незворушним обличчям:

— На рецепції нікого не було. Я попросив одного постояльця зателефонувати за відповідним номером, але мені сказали, що нікого чекати найближчим часом не варто. Тому я взяв ключ і сам заселився в номер, а заплатити планував завтра вранці.

Дівчина здалася остаточно.

— Оу, я зрозуміла… Що ж мені дзвонили, так-так, але це було давно… Давайте тоді зараз заплатимо?

Робити не було чого — довелося піти з нею і заплатити за ніч. Але хоч можливу шкоду від своєї витівки я мінімізував. Коли ми вийшли з будівлі, то побачили чергове північне сяйво — воно розкинулося просто над нами та фіордом. Власниця готелю вже поводилася так, ніби нічого не трапилося — весело розмовляла зі мною, розповідала історії. Вона особливо зраділа, дізнавшись, що я з Одеси — якийсь час у них працювала пара з мого рідного міста. Купивши пачку печива та сплативши за номер (мені навіть зробили знижку, тому що в кімнаті ніхто не прибирав), ми попрощалися. Я зробив пару знімків сяйва, а потім пішов спати – завтрашній день обіцяв бути дуже непростим.

Я встав рано-рано вранці, щоб виїхати о 8 годині. До Нордкапа залишалося 130 км, а це відстань неабияк, особливо з огляду на мої напівмертві ахілли, та й стан загалом. Залишивши сплячий готель, я поставив на велосипед фари, одягнув сигнальний жилет, а потім рушив у дорогу.

Якщо вірити картам, мій маршрут можна було поділити на три умовні частини. Перша, найдовша, йшла вздовж берегів фіордів, друга була довгим підводним тунелем, а третя — дорогою безпосередньо на острові, на якому розташовувалася моя мета. Вітер все ще дмухав мені в спину, на небі не було і натяку на хмарність, тому настрій був просто відмінним.

У навушниках грала Terra Nova, присвячена спробі Роберта Скотта та його команді підкорити Південний Полюс. Я хоч і був у діаметрально протилежній точці, але теж рухався у бік Полюса, нехай і Північного. У повітрі з'явився запах йоду та солі — невід'ємний атрибут моєї сьогоднішньої подорожі, добре знайомий тим, хто живе поряд із морем. Краєвиди… а що краєвиди. Самі на них подивіться, що тут розповідати.

Незабаром з'явився мій перший тунель — кілометрів 4 завдовжки. Я ввімкнув фари — це був перший раз, коли вони стали мені в нагоді під час поїздки — і в'їхав у його чорноту. Повітря відразу стало вологим і важким, зі стелі раз у раз зривалися холодні краплі. Їхати в тунелях — справа невдячна, але все, що я міг — це притиснутися до краю дороги і поводитися максимально передбачувано. Головна проблема полягала в тому, що звук у таких місцях лунає з усіх боків, а тому визначити, з якого боку їде машина і як близько вона знаходиться, можна тільки візуально. Але якось я впорався — виїхав із тунелю живим і неушкодженим. Сірі кам'яні стіни змінилися на водні простори.

Взагалі те, що відбувалося тоді, нагадало мені фінальний рівень гри, або кінцівку якогось фільму. Все було настільки мальовничо та атмосферно, що важко було повірити своїм очам (типово для Норвегії). Хвилі казково-синьої води, гори вдалині, що занурилися в молочний серпанок, червоні дерев'яні будиночки на березі, та й сама ситуація в цілому — я на шляху до краю світу — змушували не зупинятися і далі крутити педалі.

Так я доїхав до своєї першої складної ділянки. Це була невелика бухта, перед якою стояв знак, що попереджав про бічний вітер. Мотоциклісти говорили, що буде вітряно. Що ж, настав час перевірити це самому.

Дорога йшла ліворуч, і, коли я повернув, мене атакував порив просто ураганного вітру. Він вторгався в бухту, як непроханий гість, і дув з такою силою, що хвилі билися не об берег, ні — вони йшли в протилежному напрямі. Їхати за таких умов було…. кхм, проблематично. Я почав штовхати велосипед поруч, але і це було дуже складно. Іноді пориви посилювалися, тому я просто стояв, широко розставивши ноги і притиснувши велосипед до себе. І навіть у такому стані мене валило з ніг. Якби не такі погодні умови, я проїхав би цю бухту за декілька хвилин. А так часу в мене пішло чорт знає скільки, можливо, хвилин 15-20. Проте, коли я подолав половину шляху і знову повернувся спиною до вітру, жити стало легше. Як і їхати.

Пізніше я дізнаюся, що на Нордкапі вітер часто дме зі швидкістю більше 60 км на годину. Мені якось траплялося відео на YouTube, де хлопець їде велосипедом тими ж місцями, але розчути, що він каже дуже складно — весь ефір "забитий" шумом вітру. "Вау, ось це виклик", — подумав я тоді. Але й уявити не міг, що мені самому доведеться з таким зіткнутися. А до мису, нагадаю, залишалася ще добра сотня кілометрів.

Після чергового тунелю я зупинився на невеликому майданчику — з одного боку скеля, а з другого — хвилі Баренцевого моря. Милуючись таким виглядом, я закінчив розпочату пачку печива, яку купив минулої ночі, і хотів був вирушати в дорогу. Аж раптом зрозумів, що в мене злетів ланцюг. Чортихаючись, я поставив її назад. Але варто почати крутити педалі, як усе повторилося. "Боже правий, тільки не зараз, будь ласка", — благав я. — "Дай мені просто проїхати ще трохи". Більше не потрібно, мені б просто дістатися." Молитви спрацювали — ланцюг більше не злітав, тримався на якомусь чесному слові, і на певний час я забув про проблеми.

Поки я їхав, люди сигналили мені, показували великі пальці, посміхалися — це давало силу рухатися вперед. Я навіть зупинився поговорити з одним хлопцем — той сфотографував мене, і я попросив його скинути фотографію на пошту. Знімок він, на жаль, так мені і не надіслав, а шкода, адже той вийшов справді класним.

Після короткої розмови я вирушив далі — стрілки годинника невблаганно бігли вперед, а до Нордкапа залишалося як до Місяця. Аж раптом дорога змією повернула ліворуч. Бічний вітер одразу нагадав мені, де я перебуваю — і почав намагатися повалити мене. Виходило погано, і тоді він вирішив просто зносити мене до узбіччя. Що ж, кілька разів така тактика спрацьовувала — навантажений велосипед разом зі мною буквально викидало на узбіччя, на щастя, там не було стрімкого схилу, інакше я просто впав би в море. І ось яка штука: щоб їхати з таким вітром, потрібно, по-перше, вибратися майже на середину дороги, щоб узбіччя було подалі, по-друге, викручувати кермо проти напряму вітру — просто щоб рухатися прямо. Мало того, що це страшенно складно, так масла в вогонь підливають трейлери і фури, що проносяться повз. Коли вони загороджували мене від вітру, я не встигав вивернути кермо в нормальне положення і мене зносило на зустрічну смугу. Добре, якщо поряд не виявиться інших автомобілів, але інакше… Коротше, кілька разів я так мало не потрапив в аварію, а перетворитися на пляму на асфальті до того, як я побачу Мис, у мої плани не входило. Тому довелося знову спішитись.

Дорога попереду згорнула спочатку трохи праворуч, а потім ліворуч, і зникла за скельним виступом. "Фух, зараз, ось ще трохи, і я знову буду їхати у напрямку вітру", — обнадіяв я сам себе. Мг, так, як же. Варто було мені дістатися до того повороту, як усередині все впало: переді мною відкрився вид на дуже широку бухту і дорогу, яка зараз йшла прямо на південь. Туди, звідки віяв вітер. З вуст вирвалося кілька прокльонів, але я постарався тримати себе в руках. Насправді не тільки себе — велосипед теж доводилося тримати міцно, бо кермо його виривало з моїх неслухняних пальців. Пориви ніби стали ще сильнішими, але мені нічого не залишалося, крім того щоб крокувати, крокувати і крокувати. Якщо не помиляюся, то на перетин половини цієї бухти у мене пішло близько 30 хвилин — дуже, дуже довго я йшов. До того часу, як мені вдалося подолати найскладніший відрізок, у голові було вже порожньо — вітер буквально видув звідти все, включаючи мої тривоги та мізки. І все це, нагадаю, зайняло лише першу третину маршруту. Другою був тунель, до якого я, за моїми підрахунками, вже мав дістатися. "Та де він, чорт забирай?", — поцікавився я у себе, як раптом відповідь прийшла сама. У скелі, метрах за сто попереду, виднілася зяюча діра того самого тунелю.

Невдовзі з'явився один трейлер — він акуратно об'їхав мене, а потім зовсім зупинився і більше не подавав ознак життя. Коли я до нього підійшов, то двері пасажирського місця відчинилися, і звідти вибралася симпатична блондинка років 25. "Давайте ми вас підкинемо!", — радісно запропонувала вона. Взагалі-то, не в моїх правилах відмовлятися від подібних пропозицій, особливо від таких дівчат, але я без тіні сумнівів чи жалю сказав: "Дякую, але ні. Я мушу зробити це сам." Блондинка ніби подумала секунду, а потім кивнула, залізла назад на пасажирське сидіння, і трейлер поїхав.

Сонце вже зовсім схилилося до заходу сонця, коли я дістався до затяжного спуску. Він означав фінішну пряму до Нордкапа — ще трохи, і я буду на місці! Я сів у сідло, але педалі крутити не став, у цьому просто не було потреби. Арктичний вітер штовхав мене в спину і за кілька секунд велосипед набрав пристойну швидкість. Ось тільки покриття дороги ближче до Нордкапа дещо погіршилося — час від часу асфальт був поцяткований рваними ранами. На такій швидкості це було відчутно помітно: кермо трохи вело убік і я злякався, що не впораюся з керуванням. Тому поступово почав тиснути на гальма, щоб сповільнитись, але… Це не допомогло. Чортнувшись, я затиснув їх повністю і тоді велосипед зовсім трохи сповільнився, але, як і раніше, мчав вперед. "Колодки час міняти", — промайнула в голові невесела і трохи запізніла думка. Але, незважаючи на технічну несправність, в аварію я не потрапив і по асфальту мене не розмазало. Навпаки, узвіз закінчився — почався останній підйом. Ось з'явилися трейлери, які стояли на парковці біля Нордкапа, і в мене відкрилося друге дихання. Я почав крутити педалі з такою швидкістю, якої сам від себе не очікував, забувши про біль і втому. У навушниках по черзі грало дві пісні: Аффінаж — Мрія, яку я притримав спеціально для останнього ривка, і опенінг арки з Пейном з Наруто.

На зустріч мені по черзі виїхав спочатку один велосипедист, а за ним, за хвилину, другий. Ми з ними посміхнулись і кивнули один одному — сказати не було чого. Потім з'явилися двоє мотоциклістів, які показали мені великі пальці. Моє тіло било дрібне тремтіння: чи то від передчуття, чи то від перенапруги. І ось нарешті я виїхав до заповітного шлагбауму, спішився і зайшов на територію мису. До речі, тим, хто прийшов пішки чи приїхав велосипедом — вхід сюди безкоштовний. Тут ти платиш за квиток не грошима, а пережитими стражданнями.

Затремтів відьмачий медальйон, що висів на грудях — поряд було місце сили. "Де?" — єдине питання, яке мене тоді хвилювало. — "Де цей глобус, символ Нордкапа?" Я проігнорував якісь пам'ятники, які стояли поряд, наскрізь пройшов через невелику будівлю з музеєм, кафе та навіть кінотеатром, і вийшов до Нього. У заході сонця я побачив той самий глобус, а за ним, наскільки вистачало очей, простягалися води Північного-Льодовитого океану. Я видихнув. Не заважав ні лютий вітер (навпаки, він тільки додавав атмосфери), ні пекучий холод, ні що-небудь ще. Я підкотив велосипед до пам'ятника і зрозумів: міссія виконана. Моє обличчя розпливлося в посмішці, а совість нарешті заспокоїлася. Справу зроблено.

Я зробив пару знімків, а потім підійшов до мене один мотоцикліст (знов німець) і попросив сфотографувати його. Я із задоволенням виконав його прохання, а потім між нами відбулася дуже тепла, незважаючи на навколишню температуру, розмову.

— Боже правий, який захід сонця, — упустив я.

— Так. Найкращий захід сонця в житті. Добре, що ми приїхали сюди сьогодні. Ні вчора, ні завтра. Сьогодні. Погода просто… Така, яка має бути.

— Довго сюди їхав?

— Півтора тижні. Взяв собі відпустку на роботі і подався на Нордкапп. Хлопці з офісу назвали мене божевільним. Але божевільний тут, схоже, ти. Мені на мотоциклі важко було сюди дістатися, а яке це на велосипеді… Навіть не уявляю.

— Жорстко, — чесно зізнався я. — Але воно того варте.

— Безперечно, — погодився мій співрозмовник.

Я вибачився перед ним — мені треба було відлучитись на хвилинку і дістати річ, яку я віз сюди з самої Одеси крізь дощ, біль та сльози. Це була пляшка мого улюбленого крафтового пива, і останні кілька тижнів я тільки мріяв про те, як вип'ю її на Нордкапі. Що ж, час настав. Я стояв там, біля огорожі, на крижаному вітрі, і пив пиво, дивлячись на захід сонця. Губи навіть трохи примерзали до пляшки, але це анітрохи не заважало.

Сонце вже зрівнялося з лінією горизонту, і я поспішив забрати порожню пляшку назад до рюкзака — треба було попросити когось сфотографувати мене з глобусом. Тут я побачив одну дивну, але приємну деталь — майже всі оточуючі, яких там було чимало, дивилися на мене. Одні посміхалися, інші — ляскали, треті говорили щось, що підбадьорювало незнайомою мовою. По можливості я відповідав їм тим самим.

Біля глобусу фотографувалася одна дівчина. Я почекав, поки вона закінчить, а потім підійшов до неї і спитав:

— Можу я попро...

— Так, звісно. Давай. — домовити мені вона не дала. — Я бачила, як ти штовхав велосипед проти вітру. Це було… здорово.

Після цих слів дівчина подивилася на мене так, як ніхто раніше. У її погляді читалася якась повага, захоплення та здивування, чи що. Може здатися, що я зараз намагаюся похвалитися, але ні. Ті 40 хвилин, які я провів на Нордкапі, я не забуду ніколи, а особливо реакцію оточуючих. Особливо тієї дівчини. Це був час мого тріумфу, і я дозволив собі насолодитися ним сповна.

Коротку фотосесію ми закінчили якраз вчасно — за кілька хвилин сонце сіло і настав час думати, як повертатися назад. Зізнаюся чесно, плану в мене взагалі не було. Точніше, він був, але закінчувався просто на відвідуванні Мису. А що робити далі — чорт його знає. Але якщо я доїхав від Гельсінкі до Нордкапа, то під силу було все.

Тут автобус рушив. Заграла класична музика і ми покотили геть від Нордкапа. Я відкинувся на спинку крісла і дивився у вікно. Повз пливли вже знайомі пейзажі, а на душі було так… спокійно. Мене не турбувало нічого. Я досяг своєї мети. Тепер, хоч ненадовго, можна було розслабитися.

Якоїсь миті німці почали шепотітися і показувати пальцями кудись уперед. Я подивився туди, куди й усі, і побачив якусь рожево-червону пожежу на сході. Навіть не пожежу, а скоріше кулю, як від вибуху. Знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти – це не вибух, а просто Місяць. Він велично піднімався (а може й опускався) з-за гір, і таким великим я давно його не бачив. Не північне сяйво, звичайно, але теж цілком непогано.

Незабаром ми приїхали в нічний Хоннінгсвог. Німці залишалися там на ніч в одному готелі, тож я теж вирішив взяти номер. Тільки вільних місць не виявилося від слова зовсім. Мої друзі з Німеччини зайняли все, що було.

— Поруч є ще один готель — це єдина опція, що залишилася у всьому місті. Можете пошукати щастя там, — зі співчуттям порадила мені адміністратор.

Букінг підказав, що пара вільних кімнат там була. Я забронював одну за, чорт забирай, 120 доларів ... У будь-якому випадку робити було нічого, а після такого тріумфу, жаль про витрачені гроші я не відчував.

Довелося в темряві поблукати якимись пагорбами і вузькими вуличками, на яких вирував вітер, але протягом 20 хвилин я дістався готелю. Залишив свій велосипед у гаражі, заселився, прийняв душ і спустився на кухню, щоб випити гарячого шоколаду. А потім, зателефонувавши рідним і друзям, ліг у ліжко і провалився в сон.

Вранці, за сніданком, я зустрів того мотоцикліста, з яким розмовляв учора на Нордкапі. Ми трохи поспілкувалися, зовсім небагато. Йому треба було виїхати раніше, мені теж. Ловити попутку я не став, натомість ризикнув вибратися звідси автобусом. Сказано — зроблено.

Загалом, описувати свій подальший шлях у всіх подробицях немає сенсу — він не представляє особливого художнього інтересу. Скажу тільки, що на велосипед я майже не сідав. Хіба що одного разу потрібно було подолати на ньому кілометрів 20 — самостійно перетнути кордон Норвегії та Фінляндії. І я ледве подужав цю нещасну відстань. Крутити педалі не було ні сил, ні мотивації — якось я просто зупинився на дорозі, абсолютно спустошений, їхати вперед не хотілося навіть фізично. Тож робоча назва лонгріда була така: "На велосипеді до Нордкапа, а далі — начхати." І справді — де б я не виявлявся далі, на все було якось... начхати.

По дорозі я заїхав спочатку в Рованіємі — найбільше місто на півночі Фінляндії, до того ж розташоване на полярному колі. До речі, саме там розташоване відоме село Санта Клауса. Ого. Село. Санти. Вау. Сміливо пропускаємо та їдемо далі.

Ще на півдня заскочив до Оулу — знову поїсти млинців й випити пива в ірландському пабі. Заодно купив собі вінілову платівку Тома Вейтса в одному з місцевих магазинів. Весь цей час я пересувався автобусами та поїздами, а велосипедом не користувався взагалі. Діставшись Гельсінкі, я заселився в той же хостел на пару днів, поміняв авіаквиток на найближчу дату, і, як тільки випала можливість, полетів додому. Не те щоб мені хотілося закінчити подорож якнайшвидше, ні. Я б з радістю відправився в якісь інші місця, але Скандинавію, особливо велосипедну, на якийсь час я для себе вичерпав.

Після повернення додому мене зустріла сестра. Вона стояла в натовпі з табличкою, на якій було написано: "Чувак, який підкорив Нордкап. Містер Морж. Пафнутий Львович." Що ж, усі троє повернулися додому. Приємно, що не було почуття огиди, як минулого разу. Гадаю, річ у тому, що я повернувся зі щитом, а не на ньому. Але я дуже втомився, поки ніс цей щит — треба було гарненько виспатися. Насправді, приходити до тями після Нордкапа довелося приблизно місяць. На мене напала сильна слабкість, а ще якась апатія, як це завжди і буває після таких подорожей.

Може виникнути питання – а навіщо це все? Навіщо терпіти такі муки, заради чого? Для мене це своєрідна гра на контрастах. Чим важче досягти якоїсь точки, тим більше задоволення я отримую, коли нарешті добираюся до ключового місця або бачу якісь краєвиди. Як з тими ж оленями, яких я вперше побачив під дощем, або як коли приїхав на берег Ботнічної затоки на заході сонця, після довгих 140 кілометрів. Або коли стояв біля півночі Європи. Ці почуття варті того, щоб їх випробувати. Але, як би там не було, без підтримки моєї родини у мене нічого не вийшло б.

Якщо порівняти цей велотур і попередній, то вийдуть 2 зовсім різні пригоди, хоч значною мірою вони й збігалися своїм маршрутом. Перше було стрибком у невідомість — першим, а тому дуже яскравим враженням. Друге — спробою виправити свої помилки. Цього разу свої корективи внесла осінь: часом було дико холодно, але водночас — дуже красиво. Схоже, що я не бачив справжньої осені, поки не опинився там, у Скандинавії. Шкода тільки, що обійшлося без концерту Боба Ділана.

Але у цих двох трипів, крім крапок на карті, було ще дещо спільне. Що перший, що другий були випробуванням сили волі. Я вибрав велосипед не тільки заради того, щоб бути ближчим до природи, а щоб перевірити себе на міцність. І на цей раз перевірка пройшла успішно.

У будь-якому разі, у світі ще стільки доріг, які треба проїхати, що вистачить із головою. Один хлопець, з яким я познайомився в хостелі в Гельсінкі, підкинув мені ідею щодо Південної Америки, зокрема Патагонії. Навряд чи це буде моєю наступною подорожжю, але колись і до тих місць дістанемося, де наша не пропадала. А ось велосипедний маршрут від Гельсінкі до Осло, який взагалі був найпершою моєю метою, так і залишився в списку. Але проїхатися цими ж місцями буде цікаво через час, коли я стану старше. Може, навіть подорослішати на той момент вийде. Хоча щодо останнього нічого не можу обіцяти.